Владислав Марченков - Четвертий кут, Владислав Марченков

Торрік ішов попереду, з важкою ходою. У його руці — диск, знайдений у глибині храму. Він пульсував ледь чутно, але з внутрішнім ритмом, мов серце. Ключ, що висів у нього на поясі, теж більше не мовчав — його руни спалахували, коли диск наближався. Ґорам ішов поруч, тримаючи руку на стіні ущелини, ніби перевіряючи, чи не бреше земля.

Елісія тримала інший диск — той, що дістався їй у рейді. Він тепер гудів синхронно з новим, ніби визнавав родича. Її очі були втомлені, а рука — перебинтована після бою з Ферінцем, якого вона вбила. Вбила — не заради перемоги, а щоб вижити. Але навіть це не полегшувало тягаря.

— Той, кого я вбила… — сказала вона Торріку. — Він навіть не виглядав злим. Просто… розгубленим. Як я. Як ми всі.

Торрік кивнув. У його погляді було більше зморшок, ніж у голосі слів:

— Ми кували мечі для захисту. Але захист став приводом. А тепер… тепер клинки не розрізняють, кого ріжуть. І ми — теж.

Вони зупинились біля кам’яної плити, що колись була воротами до Краґ’тару. За ними — світ. Перед ними — правда, яку не забути.

— Цей диск… — промовив Ґорам, уважно вдивляючись у знаки на поверхні. — Він не просто ключ. Він карта. І… попередження.

— Від Скаланіїв? — запитала Елісія.

— Від тих, хто зник, щоб ми жили. Але ми використали їхній дар як зброю.

Торрік нахилив голову. Пульсація ключа урвалася різким спалахом, коли він торкнувся нового диска.

— Скаланії створили П’єдестал, на горі Іліон, де Ораксіс тримає світ, а ми... ми розриваємо печать.

Елісія стисла губи:

— І П’єдестал — не просто споруда. Це суд.

— Світ тримають Чотири Кути, а їхній центр — П’єдестал Ораксіса на Іліоні, — прошепотів Ґорам. — Якщо один трісне — усе впаде.

І в цей момент новий диск спалахнув. Не яскраво, не осліплююче — а тихо. Теплим світлом, що показало на поверхні обриси. Зображення. Силует.

П’єдестал. Той самий, що в баченні Роджера. Високий, мов обеліск, із живими рунами. П’єдестал Ораксісу.

— Він кличе, — прошепотіла Елісія.

— Або попереджає, — відповів Торрік.

Вони знову рушили, повільно, залишаючи за собою ущелину. Але кожен із них вже був іншим. І тепер у руках вони несли не лише артефакт. Вони несли вибір.

І кров на цьому виборі ще не висохла.

...

Ніч опустилася на гори, затягнувши скелі туманом. У далині, за уламками Краґ’тару, здіймався тонкий стовп диму — наче саме каміння зітхало після збурення.

Торрік стояв на виступі над ущелиною, тримаючи в руках новий диск. Його край був ще теплим. Руїни під ним затихли, але земля не здавалася мертвою — вона чекала.

Поруч сиділа Елісія. Її рука стискала старий артефакт — диск, який привів її сюди. Тепер він не просто гудів. Він резонував у такт новому.

— Вони дихають… — прошепотіла вона. — Ці речі… Вони живі?

— Або залишаються живими настільки, щоб не дати нам спокою, — відповів Торрік. Його голос був втомлений, але спокійний.

До них підійшов Ґорам. Він оперся на посох і мовив:

— Ми відкрили двері, але не знаємо, що за ними. Справжнє минуле завжди… глибше.

— Люди кажуть, що вони знищили Скаланіїв, — сказала Елісія, дивлячись на диск. — Але щось у цьому не сходиться.

Торрік стиснув артефакт міцніше.

— Можливо, останній удар був людським. Але я думаю… Скаланії самі прийняли кінець. Вони побачили, що пробудили щось страшніше за ворога — Ораксіс. І вирішили зникнути, щоб його закрити.

Ґорам кивнув.

— Можливо, це була не смерть. А жертва. Свідоме зникнення раси, щоб закрити двері. А ми… ми відкриваємо їх знову. Скелі мовчали тисячі років. Та тиша — це теж мова. І ми нарешті почули її.

Торрік мовчки кивнув. Потім підняв очі до неба.

Там, у небі, одна зоря тремтіла, ніби відбивала пульс П’єдесталу в глибині руїн. Та сама, яку Елісія помітила ще після рейду.

І в цей момент новий диск спалахнув.

На його поверхні з’явилося зображення — знайоме, але жахливе. Величезна платформа серед гір, вкрита рунами, що світяться. В центрі — коло. А в ньому — очі.

— П’єдестал Ораксіса, — прошепотіла Елісія.

— І він нас бачить, — додав Ґорам. — Вперше за століття.

...

Високо над планетою, в тиші чорного космосу, корабель Aeternum ожив. Його сенсори зафіксували новий імпульс. Голограма мерехтіла, проектуючи карту. Одна точка спалахнула в горах Краґ’тару.

— Контур IV активовано, — прозвучав голос системи. — Резонанс підтверджено. П’єдестал реагує.

Роджер стояв перед проєкцією, торкаючись її пальцями.

— Вони торкнулися серця Краґ’тару, — мовив він тихо. — І тепер світ дихає. Але я боюся, що це подих не нашого часу. І якщо П’єдестал на Іліоні відкриється, я не знаю, чи зможу його зупинити.

...

У горах, де туман стелився між уламками руїн, диск у руках Елісії вібрував, мов серце, якому дали другий шанс.