Лойко Самум - Польові троянди та ромашкові очі, Лойко Самум

Сама не зрозуміла, як щокою покотилася сльоза. Крук повільно підійшов ближче й пригнувся. Він завжди пригинався, коли говорив з нею. Ще не забув…

“Вони йдуть в інший кінець лісу та будуть там поки не виростуть ці дерева”.

Саме це сказало лісне божество. Далі Фріда й не захотіла слухати. Швидко почала відходити назад та ледь не перечепилася через каміння — промовляючи:

— Знущаєшся? Я краще більше ніколи в житті не зустрінуся з тобою, ніж рахуватиму дні до нашої зустрічі! Сподіватися? Чекати… ні…

Очі-барвінки помітно здригнулися від різких слів. Але їхня спільна пригода дійшла до кінця. Якби прикро не було це визнавати. Фріда ні за що не хотіла б такого прощання, але ні з ким остаточно не прощалася, ніби, обіцяла повернутися, хоч і знала, що цього ніколи не станеться.

Пообіцяти чекати? А якщо захоче піти мандрувати світами? Все одно чекати? Дарма… Це вже два різні світи, життя та родини.

Фріда повернулася та мовчки пішла. Крук теж пішов з новою родиною не зронивши жодного слова. Дівчина йшла засніженим полем. З кожним кроком сліз ставало все більше, все навколо стало розмите. Згодом Фріда впала у сніг та просто безперервно плакала. Це прощання стало найболючішим за все життя. Він був її єдиною згадкою про ті доми, де відчувала спокій. Те, що нагадувало хто вона та ким має бути. Та як тепер жити з відчуттям того, що хтось перекрив дихання? 

Скільки там просиділа — не пам’ятала. Але коли повернулася додому, то було вже пізно. Її зустріла сполохана Софі.

В той день Фріда дуже замерзла та захворіла. Софі намагалася розрадити її різними розповідями, але вони не допомагали. Розповіла, що з братом помирилися й він обіцяв навідатися у гості. Діти навіть під снігом знаходять нові квіти. Місто потрошку розквітає, змінюються люди. Хоч насправді для цього потрібно більше часу, та для початку дуже добре. Ось такі були приємні історії. Дівчина й справді раділа цьому, але засмучувалася, що не може сама вийти та поглянути.

З кожним днем ставало все гірше. Фріда вже не думала, що хоче від життя, які має мрії та навіть те, що хоче завтра на сніданок. З ліжка не вставала.

— Ти вилікуєшся й ми підемо гуляти містом, — крутилася навколо промовляючи Софі, — воно так змінилося. Ніколи не подумала, що тут може бути так гарно та затишно…

— А мене все ж звати Джу, — промовила сама не знаючи навіщо. Просто схотілося. — Софі, які ти любиш квіти?

Дівчина здивовано застигла не знаючи що сказати. Джу-Фріда поглянула на неї та засміялася. Сьогодні вона була напрочуд говіркою.

— Не важливо. Квіти всі чудові… Відчиниш потім вікно, будь ласка. В моєму житті квітів було багато…

З цими словами обличчя Фріди наповнилося байдужістю, а очі дівчини переросли у колючі бутони, які потім розпустилися в чудові троянди. Все тіло покрилося різними квітами ховаючи шкіру.

Софі мовчки споглядала за цим. Здається, навіть не здивувалася. Вона давно вже помітила ті квіти на підвіконні, те кошеня, розмови про покращення світу. Щось такого й очікувала. Коли подруга захворіла, то таємно плакала, а зараз і сльозинки не зронила. Коли вся постіль покрилася різнобарвними квітами, як і попрохала Фріда — відчинила вікно.

Холодний вітер здув всі сухі пелюстки та поніс з собою розсипаючи їх по білому снігу.

В кімнаті стало тихо та порожньо… А на пагорбі виріс кущ з сухих троянд поряд з яким стояла чорна постать. На дереві сидів крук… Тихо шумів вітер.

Кінець