Халед Хоссейні - Ловець повітряних зміїв

Був прохолодний сірий ранок, баба схилився біля мене, рив ямки і саджав цибулини, які я йому подавав. Розповідав, що багато хто вважає, нібито тюльпани краще садити восени, але це неправда. Аж тут я ні сіло ні впало запитав:

— Баба, а ти ніколи не думав завести нових слуг?

Батько впустив тюльпанову цибулину і встромив лопатку в землю. Зняв садові рукавиці. Я його спантеличив.

— Кі[28]? Що ти сказав?

— Просто поцікавився, і все.

— З якого дива мені так робити? — коротко запитав баба.

— Ти не мусиш так робити. Я просто запитав, — сказав я майже пошепки. Уже жалкував про те, що бовкнув.

— Це через вас із Гассаном? Я ж бачу, між вами щось відбувається, але хай там що, ти повинен дати цьому раду, а не я. Я не втручатимусь.

— Вибач, баба.

Батько знов надів рукавиці.

— Я виріс разом з Алі, — процідив він крізь зуби. — Мій батько прийняв його, любив, як рідного сина. Сорок років Алі був членом моєї сім’ї. Сорок бісових років. І ти думаєш, що я просто візьму та викину його?

З цими словами батько повернувся до мене обличчям — червоним, як тюльпан.

— Я ніколи не здіймав на тебе руки, Аміре, та якщо ти ще колись бовкнеш подібне... — він відвернувся і похитав головою. — Ти ганьбиш мене. А Гассан... Гассан нікуди не подінеться, зрозумів?

Я глянув униз і набрав жменю прохолодної землі. Перепустив її між пальцями.

— Питаю: ти зрозумів? — гарикнув баба.

Я здригнувся.

— Так, баба.

— Гассан нікуди не подінеться, — різко повторив батько. Викопав лопаткою ще одну ямку, вдаряючи ґрунт дужче, ніж треба. — Він залишиться тут, з нами, де йому і належить бути. Це його дім, а ми — його родина. І більше ніколи не питай мене про таке!

— Не буду, баба. Вибач.

Решту тюльпанів ми посадили мовчки.

Коли наступного тижня розпочалася школа, я відчув полегшення. Учні з новими зошитами та вигостреними олівцями в руках неспішно прогулювалися подвір’ям, здіймали куряву, балакали, зібравшись групками, і чекали на свисток класного старости.

Баба під’їхав ґрунтовою доріжкою, що вела до входу. Стара двоповерхова будівля школи мала побиті вікна та тьмяні викладені каменем коридори, а де-не-де між облущеною штукатуркою виднілися латки первісної блідо-жовтої фарби. Більшість хлопців прийшла до школи пішки, тож чорний «мустанг» баби притягнув не один заздрісний погляд. Вийшовши з машини, я мав би аж світитися від гордощів — і колишній я справді світився б, — але тепер мені було лише злегка соромно. А ще порожньо всередині. Баба поїхав, навіть не попрощавшись.

Я уникнув традиційної церемонії порівняння бойових шрамів після турніру повітряних зміїв і став у чергу. Пролунав дзвінок, і ми, розбившись на пари, покрокували у свій клас. Я сів за останню парту. Коли учитель фарсі роздавав підручники, я молився, щоб нас завалили домашньою роботою.

Школа була виправданням, щоб годинами не виходити зі своєї кімнати. І на деякий час вона допомогла відволіктися від думок про те, що сталося минулої зими, про те, чому я дозволив статися. Кілька тижнів я переймався гравітацією, рушійною силою, атомами, клітинами й англо-афганськими війнами, тому не згадував про Гассана і те, що з ним трапилося. Але мозок раз у раз повертав мене в той завулок. До Гассанових коричневих вельветових штанів, що лежали на цеглі. До крапельок крові, що падали на сніг темно-червоними, майже чорними плямами.

Того ж літа, одного лінивого туманного пообіддя, я запросив Гассана піднятися на наш пагорб. Сказав, що хочу прочитати йому свою нову оповідку. Він саме розвішував одяг на подвір’ї, але так швидко завершив цю справу, що я одразу збагнув, наскільки сильно він прагне піти зі мною.

Ми вибралися на пагорб, балакаючи про се, про те. Гассан розпитував про школу, йому було цікаво, що я вчу, а я розповідав про викладачів, особливо про підлого вчителя математики, який карав балакучих учнів тим, що втикав їм між пальців металевий прутик, а потім стискав пальці. Гассан аж скривився на це і висловив сподівання, що мені не довелося такого зазнати.

Я ж відповів, що наразі мені щастить, хоч і знав, що удача тут ні до чого. Я теж частенько балакав у класі. Однак мій батько був багатий і відомий, тому покарання металевим прутиком мене оминало.

Ми сіли під низьким цвинтарним муром у тіні гранатового дерева. За місяць-два схили пагорба вкриються жовтою ковдрою пожухлої трави, але цього року весняні зливи тривали довше, ніж зазвичай, торуючи шлях до раннього літа, тому трава ще й досі була зелена і вкрита плетивом польових квітів. Унизу виднівся Вазір-Акбар-Хан: будинки з білими стінами та пласкими дахами виблискували в сонячному світлі, у дворах на мотузках, як метелики в танці, ворушилася від легкого вітерцю випрана білизна.

Ми зірвали з дерева дюжину гранатів. Я розгорнув оповідку, яку приніс почитати, подивився на першу сторінку й поклав на землю. Потім устав і підняв перестиглий гранат, який лежав у траві.

— Що ти зробиш, якщо я кину в тебе гранатом? — спитав, підкидаючи плід у руці.

Гассанова усмішка зів’яла. Він здався старшим, ніж я його пам’ятав. Ні, не старшим — старим. Хіба таке можливо? У засмаглу шкіру обличчя в’їлися зморшки, очі й рот були обрамлені складками. Відчуття було таке, ніби я сам узяв ніж і власноруч викарбував усі ці лінії.

— То що ти зробиш? — повторив я.

Він зблід. Скріплені аркуші з оповіданням, яке я обіцяв прочитати, тріпотіли на вітрі поруч із Гассаном. Я пожбурив у нього гранат. Той вдарив Гассана в груди та вибухнув бризками червоної серцевини. Гассан зойкнув од подиву і болю.

— Відбивайся! — гаркнув я.

Гассан відвів погляд від плями на грудях і глянув на мене.

— Вставай! Відбивайся! — кричав я.

Гассан і справді підвівся, але нічого не зробив — стояв собі, збентежений, мов людина, яку приплив раптом затягнув у океан, хоч іще хвилину тому вона насолоджувалася спокійною прогулянкою пляжем.

Я пожбурив у нього ще один гранат і цього разу вцілив у плече. Гассанове обличчя заляпало соком.

— Відбивайся! — волав я. — Відбивайся, чорти б тебе взяли!

Мені так хотілося, щоб він послухався, щоб покарав мене так, як я того прагнув, і тоді я, можливо, нарешті зміг би заснути вночі. А ще, можливо, все між нами