Love - Коли світ говорить шепотом, Love

Світ довго був для мене загадкою.
Шепотами. Тінями. М’якими руками мами.
Але сьогодні він… засміявся.

Усе почалось зі звичайного ранку.
Мама стояла біля вікна, розчісувала волосся і тихенько наспівувала — щось знайоме, тепле, її.
Сонце лоскотало підборіддя,
а я лежав у ліжечку і спостерігав за тим, як тіні танцюють по стелі.
І раптом…
Вона повернулась до мене, підморгнула й сказала:
— Ну що, мій малий філософ, ти знову розмірковуєш про сенс життя?

Це прозвучало так кумедно, так по-доброму дивно,
що щось усередині мене… ніби луснуло.
Ні, не страх.
Не плач.
А… сміх.
Той самий, про який мама читала в книжках.
Справжній. Несподіваний.
Маленький вибух радості.

Мама завмерла.
А потім знову нахилилась до мене й сказала:
— Ти… це був твій перший сміх?

Я відповів ще одним — трохи довшим, щирим,
наче моє серце вперше заспівало.
І тоді вона теж засміялась. Разом зі мною.
Ми сміялися, як старі друзі. Як дві душі, що щойно вигадали нову мову — мову радості.

Цей сміх був світлом.
Він розчинив залишки тривог, що ще жили десь у її грудях.
І вона прошепотіла:
— Тепер я знаю: ти не лише відчуваєш цей світ…
Ти вже починаєш його любити.

А я знав — сміх був не просто звуком.
Він був подарунком.
Мелодією, якою ми обидва грали вперше.

---