Вівєн Хансен - Вибір породжує наслідки, Вівєн Хансен

Лія ще раз схлипнула та сіла навпроти мене, також подивившись на Фелета, а після підвелася та пішла, але я бачила, що вона не хотіла мене залишати.  

– Як ти взагалі підчепила мисливців? – у голосі було більше сталі, аніж в очах, через що я опустила очі на один з хвостів, все ще сидячи на підлозі. – Дивись на мене.  

– Мисливець лише припустив, що знає, хто я, – знову подивившись на Фелета, мої груди обпекло вогнем від хвилювання. – Я нічим себе не видала. За три дні ніхто не прийшов по мене. Певна, що це був блеф, мисливці зараз нападають за найменшою підозрою.  

Те, як пильно дивився на мене наставник, викликало відчуття холоду на спині, але те, як у сірих очах промайнуло полегшення, навпаки, змусило послабити напруження в плечах. Я уважно дивилася за тим, як Фелет опустився переді мною на коліна та обійняв, так що мене одразу огорнув запах морозного хутра.  

Напруження, що переслідувало мене останні три дні, вмить відступило, особливо коли я обійняла чоловіка у відповідь. Як би він не гнівався, я ніколи не чула навіть натяку на крик, бо любить мене, наче батько доньку, або старший брат сестру. Від цього теплого відчуття іноді хотілося кричати та плакати, але не можу.  

– Всі боялися за тебе, мала лисичко, – від цього прізвиська, яким я також називала своїх сестер, було ще гірше, але я кивнула та ще більше сховала лице у широкому плечі. – Будь обережнішою. Для всіх за ці п’ять років ти стала рідніше, ніж можеш уявити.  

– Я знаю, Фелет… Я знаю.

Для мене всі тут також стали ріднішими, навіть більше, ніж колишня сім’я. Тому я й не ризикувала йти сюди одразу, навіть якщо вважала, що переслідувачів немає. І він це також розуміє. Можливо, навіть пишається моєю відповідальністю. Але якщо й так, просто не можу прийняти це, адже ніяка я не відповідальна, якщо вже навіть розуміючи ризики перейшла з і так хиткого містка вже на гостре лезо.

Скоро буде час обіду, тому ми приготували щось з того, що я купила вже давно. Добре, що нічого не зіпсувалося, за що я вдячна Саймону. Точніше, його холодильнику. Ну і йому також.

Згадуючи останні дні, коли, не дивлячись на хвилювання щодо можливого візиту мисливців, все одно вийшло перепочити. Все ж, хоч і минуло стільки років, у чомусь хлопець залишився тим самим. З ним дійсно можна було не думати про проблеми, від яких ми вже не раз ховалися.

– Про що думаєш? – Меліх підсів до мене, коли я перебирала картоплю вже до вечері, так що я лише повернула до нього своє лисяче вухо. – Весь час після повернення тиха.

– Думаю про те, як зробити ось це, – піднявши картоплину, я встромила в неї ніж, аби вирізати вічко, – вже з мисливцями.

– Доволі жорстоко, – хлопець коротко засміявся, нахилився до ящика та також почав чистити, на що посміхнулася вже я. – Вони тебе налякали?

– Він, – поправила я після недовгого мовчання, – Він був один. І я його знаю, – додала я тихіше, – втім, не хотіла б знати…

– В якому сенсі? – Меліх також почав говорити пошепки, нахилившись ближче, а його дії ножем стали повільнішими. – Ти знала мисливця?

Щось стало мені поперек горла. Не хотілося продовжувати цю тему, але коли вже почала, хлопець не відчепиться. І я вже забагато йому набрехала, забагато приховала. 

Зітхнувши, я кивнула, а потім підвела очі на ледь помітний рух вовчих вух. Схоже, це його дратувало. Як і мене, від цієї інформації хотілося тремтіти від люті.

– Виявляється, що так. Він був… – я не була певна, чи варто казати це, чи не складе це пазл в його голові, тому прикусила губу та повернулася до картоплі. – Він був другом сім’ї.

Здається, я почула прокляття, втім лиш посміхнулася на це. Не хотілося розвивати цю тему, та й Меліх не мав вигляд, ніби хоче турбувати мої спогади. Але вони й так були не дуже приємними.

Ці темні самовдоволені очі, що дивилися на мене з Майєю, не як на рідних його коханої, а як на прохідних людей. Можливо, через цей мовчазний жест моє ставлення до нього так само змінилося, бо Ніл також міг бути для моєї сестри прохідним хлопцем. Я вже тоді відчувала щось не те, і це виявилося не сестринською спостережливістю, а внутрішніми сигналами про небезпеку.  

І цей покидьок нас здав, коли моя дурненька сестра довірила йому наш найбільший секрет. А може, він ніколи й не кохав її, бо хіба можна в один момент просто викинути такі почуття у смітник?  

Про це я думала й тоді, коли повернулася до своєї кімнати після вечері. Лія та кілька жінок ще не повернулися, тож я могла посидіти з цими думками на самоті. Але в якийсь момент начхала на це, осипавши Ніла прокльонами, та почала ритися у тумбочці, де зберігала книжки та записники, в яких часто малювала. І завмерла, коли знайшла зовсім інший блокнот.  

– Я й забула про тебе…  

Щоденник Аміра лежав тут з того самого дня, як я його знайшла. Я хотіла прочитати його та повернути з наступною зустріччю, сподіваючись, що він не помітить, але ніяк не могла взятися через тренування з Фелетом та інші справи. І тепер мене огорнув смуток та відчуття провини, адже він може просто зараз шукати щоденник, а я навіть не знаю, чи зможемо ми побачитися знову.  

Сторінки мали приємний кремовий колір, а обережний почерк чорною ручкою мав настільки естетичний та упорядкований вигляд, що не лишалося сумнівів щодо творчої та обережної натури власника щоденника.