Вівєн Хансен - Вибір породжує наслідки, Вівєн Хансен

– Тоді ти знищиш і своє життя, – від цього розуміння я зробила паузу, аби проковтнути клубок у горлі, – і життя вже своєї сім’ї. Ти та твої батьки не заслуговуєте на те життя, яке у мене зараз.

– Я ж завжди допомагав тобі під час халеп, забула? – він усміхнувся. – І буду допомагати.

– Ти дурний.

– Так само як і ти.

Я проковтнула слова, якими б хотіла заперечити це. 

Так, я дурна, адже лізу туди, куди не треба. Туди, де знаєш, що місце переможця тобі не світить. Але казати цього не буду. А Саймону й не потрібно чути відповідь. 

Мені б варто було образитися на його слова, але вони влучили в ціль. Фиркнувши, я все ж смикнула руку на себе, і тепер його пальці не торкалися моєї шкіри.

– Хто ж погодиться відмовитися від спокійного життя, коли твоє обличчя не світиться у новинах, як потенційна ціль для вбивства?

– Що ж, якщо бути чесним, наше життя й так не спокійне.

– Та воно й зрозуміло.

– Ні, ти не розумієш, – Саймон прибрав зі свого голосу розслаблені нотки. Кілька секунд, під час яких він дивився в нікуди, а після знову на мене. – Ти питала, чому я був тоді в провулку.

– Бо хотів зрізати шлях, – я не могла приховати підозрілого тону під час згадки цього твердження.

– І тому, що такі, як я, борються проти мисливців та вбивають їх в таких безлюдних місцях.

З легенів вибило повітря, але я не відвела погляду від Саймона. 

Такі, як він? Борються? Каже так, ніби перевертні згруповано виступають проти мисливців. Але ніхто про них не чув. Я вже подумала, що він жартує, втім ніщо в Саймонові не випромінювало й долі жарту. 

Він наблизився до мене, ніби хтось міг почути те, що він хоче сказати.

– Вони називають нас Підпіллям. І хто, як не ми, кожного дня ризикуємо своїм спокійним життям у боротьбі проти мисливців? Мені нема чого втрачати, Айро. Тому не сприймай мої слова як пустий звук. 

Підпілля. Група перевертнів, з якими Саймон повертає боржок мисливцям за кілька століть геноциду перевертнів.

· · • • • ✤ • • • · ·

Минуло близько трьох днів, і коли мисливці так і не прийшли по мою душу, я пішла з дому Саймона. Він більше не говорив про Підпілля, але факт того, що є ті, хто йде проти мисливців, а не сидить по кутах, надає впевненості.

В якийсь момент я навіть подумала про те, щоб попросити приєднатися до них, а якщо існує якась таємна база, то забрати туди всіх з Алькор. Але зрештою я не попросила. Саймон і так дав мені де сховатися, і мені було ніяково обтяжувати його ще більше. Загалом ці три дні відчувалися якось інакше, ніж попередні рази. Ми ніколи не залишалися один в одного на ночівлі, лише на кілька годин, а тут жили разом кілька діб, не покидаючи будинку.

Сон та їжа ще сприймалися нормально – мені нормально ділити простір з куди більшою кількістю душ в куди меншому просторі, – але ось коли справа доходила до часу разом поза цим… Не знаю, це дивне відчуття.

Якщо раніше ми могли просто бути в одній кімнаті та мовчати, то тепер після якогось часу перегляду телевізора, читання чи споглядання того, як Саймон точив ножі за столом кухні чи залу, з’являлося відчуття, що варто поговорити про щось. Частіше це були питання про перевертнів та їх сили, і оскільки Саймон, схоже, знав багато видів, розповідав мені про них.

Він також показав мені кілька прийомів самозахисту. Прості удари, але, за його словами, дієві. Було приємно в якісь моменти зрозуміти, що я знаю в цьому щось, чого не знає він. Покласти його на лопатки в мене, звісно, не вийшло. Набивши собі синець, я більше це не повторювала.

Повернувшись в Алькор, мені було одночасно страшно й соромно від думки про необхідність пояснювати, що сталося, Фелету. Навіть якщо більшу частину на себе взяв Меліх у той самий день, чоловік має вже бути готовий до нових деталей. 

Я знову змінила зовнішність та сумку, адже моя параноя майже кричала, що потрібно бути обережною. Той голос та темні очі все ще переслідують мене, змушуючи стримуватись, аби не обертатися кожен раз, коли це відчуття ставало більш нав’язливим.

– Айро! – Лія збила мене з ніг обіймами в той самий момент, коли я увійшла до нашої схованки, її голос надривався від сліз, а вуха притислися та загубилися у темному волоссі. – Я так злякалася за тебе! Коли Меліх сказав, що за тобою може бути хвіст…

– Я в порядку, правда… – мої долоні опустилися на її спину, поки по коридору почали йти й інші перевертні з не менш стурбованими обличчями. – Я перечекала, і нікого не було. Тим паче, я все ще у маскуванні.  

У відповідь я почула новий схлип у плече, а також полегшене зітхання від інших. Якби тут була малеча, вони б точно копіювали Лію, а я цього б не витримала.  

Все ще сидячи на підлозі та заспокоюючи дівчину, я вкотре підвела погляд та завмерла, побачивши, як до нас йде Фелет. Два його світлі лисячі хвости погойдувались з кожним кроком. Цей чоловік рідко ходив в Алькор у такому вигляді, і частіше це показувало його невдоволення, бо інакше він мало коли настільки давав волю своїм почуттям. Зараз же в сірих очах було більше хвилювання.