Alina Pero - Агент Купідон, або Несподіване кохання Саші, Alina Pero

— Сьогодні, Сашо, ми займемося найважливішим.

Кирило сидить на дивані в кав’ярні, зручніше влаштовуючись і впевнено схрещуючи ноги. На його обличчі — знайома хитрувата усмішка, яка означає, що зараз почнеться щось дуже цікаве (або дуже незручне).

— А саме? — насторожено перепитую я, сьорбаючи капучино.

— Мова тіла.

— О господи…

— Ні, серйозно. Можеш говорити що завгодно, але якщо твоє тіло каже протилежне, тебе розкусять за секунду.

— Це ж не співбесіда…

— Це ще гірше, — театрально зітхає він. — На побаченні ти не тільки говориш, а ще й «мовчки» подаєш сигнали.

Я підозріло дивлюся на нього.

— Сигнали?

— Угу. Наприклад, коли тобі хтось подобається, ти мимоволі нахиляєшся ближче, коли він говорить. Або повторюєш його жести. Або… — він раптом кладе лікоть на стіл і нахиляється до мене. — Якщо ти підтримуєш зоровий контакт більше трьох секунд, це вже сигнал.

Я кліпаю.

— Тобто, якщо я просто дивлюся на людину, це вже сигнал?

— Дивишся і не відводиш погляд. Спробуй.

— Що?

— Подивися на мене.

— Я й так дивлюся…

— Дивися довше.

Я закочую очі, але роблю, як він каже. Кирило спокійно тримає мій погляд, не кліпаючи. Спочатку все здається нормально, але на п’ятій секунді стає… дивно. Щось у його очах викликає внутрішнє хвилювання.

Я швидко відводжу погляд і роблю вигляд, що розглядаю серветку.

— Бачиш? — задоволено каже Кирило. — Це працює.

— Ну добре, з поглядом зрозуміло, — бурмочу я. — Що ще?

— Жести. Якщо ти сидітимеш, склавши руки на грудях, це сигнал «не підходь». А от якщо долоні відкриті, ти тримаєш чашку легко, не стискаючи, це говорить про розслабленість.

Я одразу ж хапаю чашку, намагаючись тримати її «легко».

— Ще один важливий момент, — він раптом посміхається. — Усмішка.

— Я вмію усміхатися.

— Не всяка усмішка однакова. Якщо ти просто піднімаєш кутики губ — це фальш. А от якщо усмішка доходить до очей — вона справжня.

— Як це перевірити?

— Усміхнись мені.

Я слухняно посміхаюся.

— Фальш, — одразу заявляє Кирило.

— Що?

— Не доходить до очей. А тепер уяви, що я сказав щось смішне. Наприклад… хм… «Якщо ти не відповідаєш на повідомлення протягом п’яти хвилин, мама викликає поліцію».

Я раптом сміюся.

— О! Оце вже справжня усмішка, — киває він.

Я зітхаю.

— Добре, і що мені тепер із цим знанням робити?

— Використовувати. Коли говоритимеш із Ярославом, стеж за своїми жестами, за тим, як тримаєш контакт очима. І найголовніше — розслабся.

— Ось це найскладніше…

— Ну, для цього є агент Купідон.

Кирило підморгує, і я ловлю себе на думці, що знову усміхаюся — на цей раз абсолютно щиро.