Alina Pero - Агент Купідон, або Несподіване кохання Саші, Alina Pero

— Добре, міс Купідонівська підопічна, вчора ми підготували твій образ, а сьогодні переходимо до наступного етапу.

Кирило сидить навпроти мене за столиком у кав’ярні, сьорбаючи лате. На обличчі — знайомий вираз серйозності, але в очах блищить азарт. Я вже знаю, що це означає: буде непросто.

— Наступний етап? — насторожено перепитую.

— Так. Оскільки ти вважаєш, що це не побачення, — він робить наголос на останніх словах, — давай хоча б підготуємося до розмови.

— Я вмію говорити, знаєш? — скручую серветку в руках.

— Угу. Але чи вмієш ти вести флірт-бесіду? Або відповідати на несподівані питання? Або уникати незручних пауз?

— Ми просто вип’ємо кави!

— Ось тому ми й тренуємось, щоб ця кава не перетворилася на паніку, червоніння та «ой, а що тепер сказати?»

Я зітхаю. З ним марно сперечатися.

— Ну гаразд. Що треба робити?

— Почнемо з найпростішого. Уявімо, що я — Ярослав. Ти приходиш, сідаєш, і ми починаємо розмову. Отже… — Кирило відставляє чашку й на диво серйозно дивиться на мене. — Привіт, Сашо. Радий тебе бачити.

— Привіт… — невпевнено кажу я.

— Як пройшов твій день?

— Ну… нормально…

Кирило піднімає брову.

— І це все? Нормально? Ти змушуєш мене ридати від нудьги, Сашо.

— Ну, що я мала сказати?!

— Описати щось цікаве. Або вигадати, якщо треба. Наприклад, «О, сьогодні було весело, довелося бігати за автобусом, бо водій вирішив, що я люблю спорт!»

Я зітхаю, але киваю.

— Добре. Ще раз. Як пройшов твій день?

— Було весело. Я бігала за автобусом.

— О, то ти спортсменка?

— Ні, просто запізнююсь навіть тоді, коли виходжу вчасно.

Кирило задоволено киває.

— О, це вже схоже на розмову! Тепер ускладнюємо.

Він відкидається на спинку стільця, стискає пальці в замок і загадково посміхається.

— Сашо, а який твій найбільший страх?

Я зависаю.

— Ем…

— Бачиш? А Ярослав може запитати щось несподіване. Ти не можеш просто розгубитися.

— Добре. Мій найбільший страх… Випадково натиснути «відповісти всім» у робочому чаті й написати щось дурне.

Кирило сміється.

— Це гарна відповідь! Легка, з гумором. Тепер наступне.

Він нахиляється ближче й дивиться мені в очі.

— Чому ти погодилася випити зі мною кави?

Я завмираю.

— Це… це питання для тренування?

— Угу.

— Ну… тому що…

Він мовчить, чекаючи відповіді. Я прокручую в голові варіанти. «Тому що ти мені подобаєшся?» — ні, звучить занадто серйозно. «Бо мені цікаво тебе пізнати?» — надто формально.

— Тому що я люблю каву, а ще більше люблю, коли її купує хтось інший, — нарешті кажу я.

Кирило хитро усміхається.

— Дуже добре. Ти вчишся.

Я чомусь задоволено посміхаюся.

— Ну що, місія завершена?

— Ще один етап.

— О господи…

— Останній. Пауза. Уяви, що під час вашої розмови настала незручна тиша. Що робиш?

— Панікую?

— Ні. Даю тобі секретний прийом. Просто кажеш: «Отакої, ми вже мовчимо! Це знак, що треба замовляти десерт».

Я пирскаю.

— Серйозно?

— Серйозно. Це працює.

Я хитаю головою, але запам’ятовую.

— Ну що ж, Сашо. Я впевнений, що ти чудово проведеш цю каву.

Я відчуваю, що щоки чомусь червоніють.

— Дякую, агенте Купідоне.

— Завжди до твоїх послуг.

Він підморгує, і раптом я ловлю себе на думці, що мені з ним легко. Надто легко.