Alina Pero - Агент Купідон, або Несподіване кохання Саші, Alina Pero

— Ну що, міс Фіцджеральд, готова до серйозної роботи? — Кирило стоїть, спершись на дверний косяк моєї квартири, і дивиться на мене з тим самим хитрим виразом обличчя, який завжди віщує щось підозріле.

— Я б сказала «заходь і не бурчи», але боюся, що ти мене просто спустошиш морально, — бурмочу, відступаючи вбік.

Він заходить, окидаючи поглядом кімнату. А точніше, мій шафовий хаос. На ліжку вже валяється гора речей — від джинсів і светрів до суконь, які я не вдягала років сто.

— Це що, поле бою після нападу модних дилетантів? — він робить круговий жест рукою.

— Це мої спроби знайти щось… відповідне, — пояснюю я, намагаючись не дивитися йому в очі, бо знаю, що побачу там насмішку.

— Окей, давай так. Я твій стиліст. Ти моя модель. Повністю довіряєшся мені.

— Хвилиночку, ти ж агент Купідон, а не агент Vogue, — нахмурююся.

— Я багатофункціональний. Давай, перший наряд.

Я зітхаю й беру з купи джинси та блузу. Надягаю, виходжу з кімнати.

— Ні. Це ні, — навіть не чекаючи, поки я щось скажу, Кирило хитає головою.

— Чому ні? Це ж нормально!

— Нормально — це не наш варіант. Далі!

Наступний варіант — сукня. Вона класична, темно-синя, довжина міді.

— Ти що, на прийом у Букінгемський палац? Суворо. Ти ж не йдеш на ділову вечерю. Давай щось… легше.

Дістаю ніжно-бежевий светр і чорну спідницю.

— О! Вже краще, але не те. Нам треба щось таке, щоб він побачив тебе й забув про все, — знову ця усмішка.

— Це не побачення! — нагадую, але чомусь у грудях щось тьохкає.

— Не кажи мені, кажи Ярославу, — підморгує він. — Гаразд, ходімо разом перебирати.

Через годину хаосу, сперечань і кількох моментів, коли я серйозно задумувалась, чи не вигнати Кирила за двері, ми нарешті зупиняємось на ніжній сукні з квітковим принтом і жакеті. Вона не надто нарядна, але й не буденна.

— Ідеально, — задоволено каже Кирило. — Ну, міс Купідонівська підопічна, як відчуття?

Я дивлюся на себе в дзеркало й несподівано ловлю себе на думці, що справді подобаюсь собі.

— Нормально, — знизує плечима.

— Ні-ні, ти мала сказати «спасибі, мій неймовірний агенте, без тебе я б нізащо не впоралася!»

— Спасибі, агенте. Без тебе я б уже задушила когось вішалкою, — виправляю його.

Кирило сміється, але я помічаю, як він трохи довше, ніж треба, дивиться на мене. І раптом мені стає… незвично.

— Ну все, місія виконана! — він різко повертається й бере свою куртку. — Головне — впевненість. А решта додасться.

Він уже біля дверей, коли я раптом ловлю себе на думці: мені буде його не вистачати, якщо він знову «тимчасово завершить свою місію».

І чому мене це так бентежить?