Alina Pero - Агент Купідон, або Несподіване кохання Саші, Alina Pero

Я сиджу за столиком у нашій кав’ярні й стискаю в руках телефон, немов він – розпечене вугілля. Переписка з Ярославом відкрита на екрані, а перед очима – його слова:

«Тоді наша наступна зустріч уже буде не просто дружньою?»

Від цієї фрази всередині все стискається, а думки несуться галопом. Це означає те, що я думаю? Чи я знову собі щось надумала?

Каву я вже замовила, але від хвилювання не можу її навіть торкнутися. Де ж Кирило? Я написала йому одразу після розмови з Ярославом, і він погодився зустрітися. Тільки сказав загадкове:

«Ну що, міс Купідон, терміновий консиліум? Я лечу».

І ось я чекаю.

Через хвилину двері кав’ярні відчиняються, і з вулиці вривається свіже повітря. Кирило заходить, як завжди, впевнений у собі, зі спокійною усмішкою, і прямим курсом прямує до мого столика.

— Так, я слухаю, — він одразу сідає навпроти й розстібає куртку. — Що трапилося? Серйозна ситуація? Чи ти нарешті виграла в лотерею й не знаєш, як витратити гроші?

Я хмикаю.

— Це серйозно!

— О, тим паче цікаво. Розповідай.

Я роблю ковток кави (вона вже трохи прохолола, але це неважливо), а потім показую йому телефон. Кирило нахиляється вперед, читає повідомлення і… усміхається.

— Ага, ось воно! — каже він, задоволено киваючи. — Те, до чого я тебе готував!

— Ні-ні-ні! — Я швидко забираю телефон і натискаю кнопку блокування, немов це може змусити реальність змінитися. — Я не готова! Він серйозно це написав? Чи це просто… жарт?

— Ну, хіба це схоже на жарт? — Кирило підпирає голову рукою й дивиться на мене з цікавістю. — Він ніби натякає, що хоче тебе запросити на побачення. Тепер питання – ти цього хочеш?

Я зависаю.

Чи хочу я цього?

Це ж той самий Ярослав, який заходив у книгарню, пив каву, читав книги… Той, з ким я спілкувалася й кого, як мені здається, почала розуміти. Він мені подобається. Він цікавий, розумний…

Але побачення?

Я вирячуюся в чашку.

— Слухай, — м’якіше каже Кирило, — я розумію, що це новий рівень. Але ж ти сама цього хотіла, хіба ні?

Я мовчки кручу чашку в руках.

— Просто… — починаю я, — я не знаю, що робити. Як поводитися. Що говорити.

Кирило піднімає брову.

— Тобто ти не знаєш, як поводитися на побаченні?

— Так!

— Ти, людина, яка може підтримати розмову про будь-яку книгу, яка має відмінне почуття гумору й яку люди самі знаходять цікавою?

— Ей! — Я дивлюся на нього так, немов він зрадив мене. — Це зовсім інше!

Він сміється.

— Окей, значить, тобі потрібен ще один тренінг.

— Тренінг?

— Так, підготовка до побачення.

— Але він ще навіть не запросив мене офіційно!

— А якщо запросить? Треба бути готовою.

Я задумуюсь.

— І як це має виглядати?

Кирило робить вигляд, що серйозно розмірковує.

— Думаю, почнемо з базового: що вдягнути, про що говорити, які питання ставити… Ну і звісно ж, поведінка.

— Поведінка?

— Так, наприклад, що робити, якщо тобі раптом щось придумається сказати, але це буде дивна думка?

— Проковтнути її й мовчати?

— Ні, сказати. Тому що це ти.

Я моргаю.

— Головне – бути собою, Сашо, — додає він. — Але якщо треба трохи підтримки – я тут.

Я дивлюся на нього й відчуваю, що в мені зароджується щось схоже на спокій.

— Дякую.

— Завжди будь ласка. Але якщо після всього цього ти не погодишся на побачення – я заберу назад своє звання агента Купідона.

Я сміюся.

І хоча всередині ще залишаються нотки паніки, мені здається, що я готова зробити наступний крок.