Елісса Фенікс - Відьма та її інквізитор, Елісса Фенікс

Глава 23. Голоси минулого

 

Карделія відчувала, як чорні ланцюги магії обплутують її тіло, холодом проникаючи під шкіру. Це відчуття було знайоме, наче вона вже колись переживала його…

Незнайомець зробив крок уперед, і темрява, що оточувала його, мовби задрижала.

— Карделіє… Хіба ти не відчуваєш?

Її серце затріпотіло, а розум, наче зрадник, почав нашіптувати, що в його словах є сенс.

Але Ардіс не дозволив їй захлинутися цими думками.

— Відпусти її, — його голос був спокійним, але в ньому відчувалася загроза. — Ти навіть не уявляєш, на що я здатний.

Чоловік засміявся.

— О, я чудово знаю, хто ти, голово інквізиції. І знаю, що ти не відступишся. Але ця дівчина не твоя. Вона належить темряві.

Карделія здригнулася.

— Ні…

Вона знову спробувала вирватися, але темна магія лише сильніше стиснула її.

Незнайомець нахилив голову, спостерігаючи за нею.

— Чому ж ти відмовляєшся від своєї природи?

Карделія відчула, як щось усередині неї заворушилося. Відлуння минулого, забуті голоси.

— Вона не темрява, — голос Ардіса змусив її знову сфокусуватися.

— Ти не знаєш, ким вона є насправді, — незнайомець глузливо посміхнувся.

Але Ардіс знав. Він відчував її магію, її силу. Відчував її серце.

— Вона — Карделія, і вона зробить свій вибір сама.

І в цю мить Карделія зрозуміла, що саме її стримувало. Це була не лише магія незнайомця. Це був страх.

Страх дізнатися правду.

— Відпусти мене, — її голос задзвенів у темряві.

Незнайомець прищурився.

— І що ти зробиш?

Карделія різко вдихнула і відпустила контроль. Магія, що досі лише дрімала всередині неї, вирвалася назовні.

Чорні ланцюги, що сковували її, розсипалися в повітрі, наче пил.

Незнайомець відступив.

— Цікаво…

Але Ардіс не дозволив йому втекти. Його магія вибухнула світлом, і незнайомець відчув його силу на собі.

— Ми ще зустрінемося, — прошепотів той, і темрява навколо нього закрутилася у вихор, забираючи його з собою.

Карделія впала на коліна, важко дихаючи.

Ардіс опустився поруч, поклавши руку їй на плече.

— Все гаразд, — його голос був м’яким, як ніколи.

Вона підняла на нього погляд.

— Я… я не знаю, хто я.

Ардіс провів пальцями по її щоці.

— Я знаю одне. Ти не зло.

І перш ніж вона встигла відповісти, він нахилився і поцілував її.

Поцілунок був ніжним, але наповненим силою. Він був її якірцем у цьому штормі невідомості.

І Карделія відповіла.

 

Цієї ночі не було слів, лише дотики, шепіт і прискорене дихання.

Ардіс притиснув Карделію до себе, його руки ковзали її шкірою, запам’ятовуючи кожен вигин. Він ніби боявся, що вона розтане в його руках.

— Скажи, що ти моя, — його голос був хрипким, тремтливим.

Карделія відповіла йому поцілунком, вкладаючи в нього все, що відчувала.

Ця ніч стала їхньою. Тепло їхніх тіл перепліталося так само, як і їхні долі.

І вперше за довгий час Карделія не боялася. Вона довірилася йому. А він — їй.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍