В'ячеслав Васильченко - Tattoo. Читання по очах

десяти. В костюмі та з рюкзаком за плечима. Школярик. Уважно подивився на Лисицю, пройшов повз і зробив кілька кроків з повернутою назад головою. Зупинився біля дверей. Почав відмикати. Але з незнайомця очей не зводив і далі. Стежив. Остерігався. Молодець. Дуже правильно. На життя треба дивитися без рожевих окулярів. І чим раніше почнеш…

– А ти знаєш дядю Олега? – запитав Богдан і кивнув на двері: – Із п’ятдесят дев’ятої квартири.

– Ну, – відповів насторожено хлопчик.

– Ти його давно бачив? – якомога люб’язніше вимовив «вартовий».

– Ні. Днів чотири назад. Кудись біг. Із сумкою. Сумний такий. Я саме до під’їзду підходив. А він вискочив і побіг. Не поздоровкався. Не побачив, мабуть. То завжди руку дає. А тут…

– А який він узагалі? – ухопився за соломинку Лисиця.

– Кла-а-асний, – протягнув хлопчик. – Про тюрму розказував. На гітарі пісні про зону співав… Сумні… Він – як мамині пиріжки.

– Це ж як? – аж відхилився назад професор.

– Справжній, – без роздумів відповів Приймаків сусід. – Нікого більше такого нема. Він про життя багато знає. Яке воно. Не товче нас носом. Як учитель. А пояснює, як старший брат.

– А працює де, не казав? – Лисиця рушив далі золотою жилою, яку відкрив маленький філософ.

– Не знаю, – стенув плечима «свідок». – То в сусідньому дворі пляшки приймав. І макулатуру. А потім наче ніде.

– А хто до нього приходив, не бачив?

– Ні, – покрутив головою хлопчик. – Наче ніхто. А! Раз, правда, діда бачив великого з ним. У дворі говорили. Страшний такий. Як гляне, так утекти хочеться. З ли́сою, наче у Шрека, головою. І вуха стирчать.

– Ясно, – сказав Богдан і зробив крок до «джерела інформації». – А…

– Мені мама з чужими говорити не дозволяє.

Хлопчик застрибнув за поріг, гупнув дверима і брязнув замком. Тепер у безпеці. Ніхто не страшний. Навіть і сам Шрек.

«Мордовцев теж великий, – подумав Богдан. – З бритою головою. І точно вуха стирчать. Гм… Точно Шрек. Він приходив до Приймака? Навіщо? Домовлялися про Кречета? Чи зацінював нового «кандидата» в зяті? Розвідка боєм? Може бути. Щоб навіть донька не знала. Логічно. Чоловіча розмова. Без зайвих вух і очей. Методика правильна».

Ліфт знову спинився. Тепер привіз молоду жінку трошки за тридцять. Струнку, як соломина. І сумну. Конкретно натомлену життям. Вона пройшла повз, ледве тягнучи велику картату сумку. Лисиця провів поглядом. Жінка відімкнула ті ж двері, що й хлопчик.

«Мати, – подумав професор. – А в сумці – пиріжки. Справжні. Чи – борошно й дріжджі. Для справжніх пиріжків».

За хвилину знайомі вже двері відчинилися, жінка визирнула й подивилася на Богдана. Той не відвів очей, а теж уп’явся ними в «глядачку». Вона не витримала, і замок брязнув укотре.

«А двері – як люди, – промайнула думка у Лисиці. – Мають свій голос… Гм, вивчає. Підозрілого типа. Що ж. Усе правильно. Пильність ще нікому не шкодила… А-а-а… Скоро тут буде міліція…»

Наступним із ліфта вийшов Марченко. Тримав пакет «Білла». Вага тягнула донизу. Дихав важко. Поспішав.

– Є, – видав радісно. – Свіженьке. Забрав майже останнє. А тут усе спокійно?

– Майже, – відповів задумливо Лисиця.

– Тобто? – відпустив добрий гумор донкор.

– Мордовцев із Приймаком, схоже, знайомі.

– Нічого дивного. Один – майже зять, а інший – майже тесть. А це тобі бабуся сказала?

– Ні. Хлопчик-сусід. Назвав Мордовцева Шреком.

– Так схожий же, – хмикнув радісно Марченко, прозрівши від дитячої дотепності. – Але що це дає?

– Вони домовилися про вбивство.

Сказавши це, Лисиця став дивитися на Марченка незмигно. Широкими «негнучкими» очима. Ніби хотів ще й так передати думку.

– Мордовцев найняв Приймака, щоб помститися екс-зятеві, чи Приймак, щоб ліквідувати конкурента, «прикупив» майже-тестя?

– Гм… – задумався Богдан. – Обидва варіанти непогані. Але обидва однаково тупі. Сліди вбивці кружляють біля жертви й ведуть до близького оточення. Причому однозначно… Нелогічно.

– Нелогічно «з дзвіниці» розумної людини. Але чи наші «клієнти» такі?

– Розум і мудрість не вручають разом із дипломом. У життєвих універах готують краще. Довше, але краще.

– Отож. Але факт знайомства може сказати багато.

– Побазарити хоча б з одним із них… – відвернувся Лисиця, а потім, оживаючи, додав: – Віддавай «булки», та поїхали. Хоч із донею погомонимо. Не вірю я, що вона ні сном ні духом.

– Хтозна. Хоча все виходить на таке.

Марченко подзвонив у двері й пояснив, що хоче. Бабуся відчинила, стала на порозі й узяла рятівний пакет.

– А раніше Олег міг ось так надовго зникнути? – швиденько запитав Ігор, поки «об’єкт» не зачинив дверей.

– Та Господь з вами! – махнула вільною рукою старенька. – Ну, на день та ще й переночувати… Це міг. А так надовго… Я вже й переживаю. Не дай, Боже…

Ця думка прошила обох. Точно! Мовчить. Не з’являється… Цього ще бракувало.

– Та загуляв ваш онук, – видав заспокійливу мантру донкор. – Він же молодий іще. На розум тільки засіяно. Поки зійде. Поки заколоситься… Як не сьогодні, то завтра дзенькне. Чи сам прибіжить. Додому тягне кожного. Ось побачите.

– Ой, синочки, – майже заголосила бабуся, – дай, Боже, щоб ваші слова та… Боюся я. Не доведи, Господи… Кому ж буду потрібна? Хто шматок хліба дасть?

– Ідіть переобідайте і заспокойтесь, – аж ніби підштовхнув стареньку Марченко. Та слухняно розвернулася.

– Хай здоровиться і можеться! – сказав услід Богдан.

– Храни вас, Господь, діточки! – відповіла старенька й зачинила двері.

– Поїхали! – закомандував «київський гість».

Марченко викликав ліфт – і журналісти зникли. Ненадовго, правда. Якщо він усього лиш ліфт. А якщо термінал для телепортації?

Розділ 11. Актор погорілого театру

Ігор знову рушив дворами й маленькими вузькими вуличками. Робив це впевнено і навіть артистично. Лисиця проникся повагою. Схоже, донкор ніколи не чув про поспіх і метушливість. Або очолював команду з їхнього знищення. Принаймні довкола себе.

Уже перед самим поворотом до потрібного будинку їх підрізав чорний «лексус». Без поворотника й моргання аварійкою про вибачення. Ігор різко загальмував і просто… усміхнувся… Сильна людина! Лисиця навіть позаздрив. У нього так виходить не завжди. Є ще куди рости.

Проїхали в арку й опинилися у внутрішньому дворі. Усе забито машинами. Шансів на парковку небагато. Не завжди ж котові й масниця. Хоча – стоп! Пощастило. Одне є. Між «ланосом» і «Сеатом Толедо». Вузеньке, але є. Ігор умостився за раз. Профі! Кількома вправними рухами закинув машину, наче рукою.

– Тільки там дверима обережно, – сказав, «розпрягаючись» і відпускаючи пасок безпеки.

– Не хвилюйся, – заспокоїв Лисиця. – Навчений. Колись на стоянці одна красуня так підперла, що через пасажирські ледве запхався. Свої ж відчиняти – й не рипайся.

– З красунями таке буває.

– Із ними ще й не таке буває, – багатозначно усміхнувся професор.

Потрібний будинок – шістнадцятиповерховий «Ґуллівер» – зроблений із білої цегли. Років з п’ятнадцять йому. Ще доволі презентабельний. Підстаркуватий тутешній «мачо».

– Судячи з усього, – подивився в записничок Марченко, – у нас третій під’їзд.

Лисиця порахував. Точно. Он він!

Ігор пошаманив із пультом – і машину взяв під захист «Шериф»[46]. Повідомивши про це звуком і морганням. Не хвилюйся! Руки надійні.

– Квартира сто сорок вісім, – визначав і далі координати донкор. – Має бути п’ятий поверх. Ходімо.

Узяв курс на третій під’їзд. Лисиця – слідом.

Консьєржка, побачивши посвідчення, підтвердила Марченкову версію про п’ятий поверх і пропустила. Попередивши, що кнопка не працює. Треба їхати на шостий, а потім уже пішки донизу. Такий тут сервіс. Вигадливий. Але… Нехай уже буде.

Так і зробили. Затупотіли сходами донизу. На п’ятий. Коли ліфт висадив поверхом вище.

Ось і потрібний номер. На металевому «кленовому листку» з нержавійки. А той – на дверях. Оббитих лакованою вагонкою. Без жодних вигадок. Усе паралельно й перпендикулярно. «Навитворяв» тут ремісник, а не художник.

Ігор натиснув. Дзвінка не почули. Подвійні двері. Або – не працює. Натиснув ще. Знову тихо. Стали чекати. Поки ж дійдеш. Поки відчиниш. Часу наче й небагато. Та все одно трохи є. Але у відповідь лунала тільки тиша. Журналісти перезирнулися.