Леонід Олександрович Сапожніков - Криве дзеркало війни. Міфи та загадки Другої світової

у Празі. Головою комітету, звісно, обрали Власова. Він оголосив «Празький маніфест» із закликом до «єдності всіх збройних антибільшовицьких сил народів Росії». У ньому говорилося, що одна з гарантій успіху — наявність таких сил у радянському тилу.

Блеф? Зовсім ні! Малися на увазі, крім сил УПА, диверсанти самого Власова, яких закидали за лінію фронту, — зокрема, свіжий випуск розвідувально-диверсійної школи РВА в кількості двадцяти осіб. Цю групу Власов особисто напучував перед вильотом.

Маніфест підписали всі члени КВНР. Цікаво, що цей комітет сформували за суто радянською традицією: крім генералів та офіцерів, до нього увійшли один солдат, четверо робітників і селянка. Членам комітету видали посвідчення, підписані Власовим і одним з вищих чинів СС.

Російський гімн на німецький мотив

Для створення дозволених трьох дивізій Власову не бракувало кадрів, він порівняно швидко зібрав під своїм командуванням 50 тисяч чоловік. Проблема була в озброєнні: його вже не вистачало самим німцям. Із трьох дивізій тільки першу вдалося повністю озброїти — аж наприкінці лютого 1945 року.

З цієї нагоди було влаштовано урочисту церемонію з генералом Ернстом Кьострингом, відповідальним за формування «тубільних» частин вермахту. На плацу спорудили почесну трибуну, з якої Кьостринг виголосив промову, закінчивши її словами: «Ура головнокомандувачу Збройними силами Комітету визволення народів Росії!». Поруч із прапором рейху підняли російський триколор. Солдатський хор заспівав гімн «Коль славен наш Господь в Сионе» (на популярну німецьку мелодію, що мало символізувати союз РВА і вермахту). Відтак Власов нагадав бійцям про цілі «нашої священної боротьби», й було відправлено молебень. А на завершення церемонії 1-ша дивізія — близько 20 тисяч бійців — пройшла повз трибуни під звуки німецьких маршів і «Прощання слов’янки». Власов час від часу по-суворовськи підбадьорював її вигуками: «Уперед, хлопці!» та «Молодці!». Ввечері відбувся великий бенкет у залі офіцерського казино — отож усе було «не гірше, ніж у людей».

У березні 1-шу дивізію відправили на східний фронт, який був уже на Одері, за сто кілометрів від Берліна. Гітлер наказав за будь-яку ціну зупинити росіян на цьому рубежі. Однак частини 33-ї армії генерал-полковника Цвєтаєва зуміли форсувати Одер і утримували плацдарм глибиною 2 км поблизу містечка Ерленгоф. Вибити їх звідти німці не могли вже два місяці. Це завдання й доручили за згодою Власова 1-й дивізії РВА.

Командував нею генерал Буняченко — колишній радянський полковник, дуже свавільна людина. Він дозволяв собі сперечатися з Власовим і навіть з німцями. Влітку 1942 року військовий трибунал Закавказького фронту присудив його до розстрілу за передчасний підрив мосту через Терек. Вирок не виконали: воюй — після війни розберемось! Наприкінці року Буняченко потрапив у полон і, розуміючи, що Сталін тепер його напевне розстріляє, почав співпрацювати з німцями.

Плацдарм «Ерленгоф» був добре захищений мінними полями та загородами з колючого дроту. Буняченко вимагав, щоб німці перед наступом дивізії випустили по плацдарму 28 тисяч артилерійських снарядів — по 35 на гектар! Мабуть, він розраховував, що через дефіцит боєприпасів дістане відмову, а отже буде привід не йти на згубний штурм. Однак німці несподівано погодились.

Операція розпочалась у п’ятницю 13 квітня. Збіглись одразу два «нещасливі дні», але кому з противників вони віщують нещастя? За три години стало ясно — власівцям! Просунувшись углиб плацдарму на п’ятсот метрів, вони залягли під шквальним вогнем і відступили, втративши 370 осіб.

Командувач 9-ої німецької армії генерал Буссе хотів залишити російську дивізію на передовій, однак Буняченко рішуче заперечив: «У наказі Власова йшлося тільки про одну атаку!». Дивізію намагалися використати на спорудженні укріплень у німецькому тилу, але Буняченко назвав це образою: «Ми не землекопи!». Буссе, вражений такою поведінкою, викликав його до свого штабу для пояснень. А Буняченко не їхав, вигадуючи різні причини на кшталт «машина потрапила в аварію».

Була ще спроба задіяти власівців південніше — проти дивізій 1-го Українського фронту, що прорвали німецьку оборону, але Буняченко всілякими способами, які один німецький історик назвав «різноманітними, цікавими і типово російськими», ухилявся від виконання і цього наказу. Він повів дивізію в бік Праги, щоб об’єднатися з рештою частин РВА. Фельдмаршал Шьорнер заявив, що «цього росіянина» за непокору слід розстріляти, а дивізію бомбити, поки вона не попросить пощади. Емоції командувача групи армій «Центр» зрозумілі, але здійснити цю погрозу він уже не міг: вермахт, люфтваффе і гітлерівська Німеччина були в агонії.

Фюрер як у воду глядів

5 травня 1945 року в Празі стихійно почалось антинімецьке повстання. Повстанці потрапили в тяжке становище і звернулись по допомогу до дивізії Буняченка, яка знаходилася за 50 км від столиці Чехословаччини (армія Конєва була набагато далі). «Чеський народ ніколи цього не забуде!» — запевняли вони. Буняченко був уже фактично сам собі командир, але все ж запросив думку Власова, який зупинився в замку Шлюссельбург західніше Праги.

Зрадити вдруге — цим разом німців? Власов і в першій зраді ледве виправдався перед собою. Він не дав комдиву офіційної згоди, але й не заборонив операцію — отже, надав йому повну свободу дій.

Радянські історики твердили, що «танкові армії Рибалка та Лелюшенка, здійснивши стрімкий рейд через Дрезден і Рудні гори, ввійшли до Чехословаччини й 9 травня визволили Прагу». Цей міф досі живе на деяких веб-сайтах і в мемуарах радянських воєначальників. Стрімкий рейд відбувся, і танки з червоними зірками 9 травня справді ввійшли до Праги, але вона ще напередодні була повністю визволена від німців. Коли замовчувати цей факт стало неможливо, придумали нову, «перебудовну» версію: мовляв, на боці повстанців виступили окремі, неорганізовані групи власівців, розраховуючи заслужити цим прощення радянської влади. Насправді ж виступила вся дивізія, і керівництво її добре розуміло, що Сталін їх не помилує.

Гітлер недарма був проти створення великих російських формувань: дивізія власівців повернула зброю проти вермахту (фюрер, щоправда, про це не дізнався: він уже шість днів як отруївся). Що змусило Буняченка підтримати празьке повстання? Любов до братів-слов’ян? Не смішіть! Усе було набагато прозаїчніше: він сподівався, що до Праги увійдуть американці, і вдячні чехи попросять їх не видавати власівців Сталіну. Звідки ж йому було знати, що на зустрічі в Ялті Сталін, Рузвельт і Черчілль фактично поділили Європу? Чехословаччина увійшла до «сфери радянського впливу», й американці зупинилися за сорок кілометрів від Праги.

Німці спочатку не могли зрозуміти, чому нові союзники в них стріляють. Вирішили, що це непорозуміння. Полковник Зорге, який вважав Власова мало не другом, узявся швидко владнати справу. Він сів з ад’ютантом у машину й поїхав до власівців. Повернувся тільки ад’ютант