Кетрін Сі - На смак, як кохання , Кетрін Сі

Стейсі 

Дощ лив мені на обличчя, холодними краплями змішуючи повітря з гарячими відчуттями після нашого поцілунку. Я не могла поворухнутися. Все ще відчувала його губи, дотик, тепло, яке здавалося контрастним до прохолоди навколо. Моє серце калатало в грудях, немов намагаючись нагадати, що це все реальність, а не ілюзія.

Я підвела очі й зустріла його погляд. Темний, уважний, він пронизував мене до самих кісток. Я не знала, що він бачить у мені в цю мить. Моє збентеження? Невпевненість? А може, те саме, що я бачила в ньому?

Дощ не вщухав, а ми стояли, не відступаючи ні на крок. Здавалося, час розтягнувся, огортаючи нас тихою, напруженою тишею. Я хотіла щось сказати, але слів просто не було.

Раптом Олівер м'яко взяв мене за руку. Його пальці були теплими, міцними, і цей простий жест чомусь змусив мене знову вдихнути. Без слів він повів мене вперед, а я пішла за ним, не думаючи, не опираючись.

Ми мовчки йшли вулицею, залишаючи позаду калюжі, блискучі під ліхтарями. Мої пальці все ще були в його руці, і я не хотіла цього змінювати. Попереду виднівся світлий силует кав’ярні, з вікон якої лилося затишне світло. І хоч мої думки були хаотичними, в цьому всьому було щось правильне.

Кав’ярня була маленькою, затишною, зі світлими дерев’яними столиками та приглушеним світлом. Усередині пахло свіжою випічкою, кавою та чимось ще — солодкуватим і пряним, від чого ставало трохи спокійніше.

Ми сіли біля вікна. Звідси добре було видно, як за склом дощ все ще лупив по бруківці, розбиваючи калюжі тисячами дрібних кіл. Олівер мовчки поставив переді мною чашку гарячого чаю, а сам узяв чорну каву. Я простягла руки до чашки, дозволяючи теплу пробратися в пальці, зігріти їх після холоду вулиці.

— То… — Олівер нарешті порушив тишу, злегка нахилившись уперед. Його голос був низьким, майже оксамитовим, але я почула в ньому нотку стриманої цікавості. — Це що, було просто… моментом?

Я відчула, як жар миттєво підкрався до моїх щік. Взяла чашку, щоб приховати це, і зробила маленький ковток.

— Ну… — Я знизала плечима, намагаючись знайти правильні слова. — Так. Дощ, атмосфера… Просто момент такий.

Олівер уважно дивився на мене, і від цього погляду мені чомусь стало ще складніше тримати рівний тон.

— Ага, момент, — повторив він, ніби обдумуючи це слово. — Тобто, ти просто… не втрималася?

— Саме так, — швидко відповіла я, відставляючи чашку.

— Звучить так, ніби ти намагаєшся в це переконати нас обох.

Я скривилася, бо він мав рацію. Чорт.

— Дощ створює певний настрій, — додала я, намагаючись пояснити. — І… я не знаю. Просто сталося.

Олівер на мить замовк, ковтнув кави, а потім усміхнувся — ледь-ледь, але мені цього вистачило, щоб відчути, як щось усередині мене стискається.

— Значить, якщо завтра буде дощ, я маю шанс?

Я вирячилася на нього, не знаючи, чи він жартує, чи справді це каже.

— Ти…

— Що? — він зробив невинний вигляд, але очі видали його. В них було щось небезпечне.

Я відвернулася, знову беручи чашку, і пробурмотіла:

— Я більше ніколи не виходжу на вулицю в дощ.

Олівер тихо засміявся, і я відчула, як серце зробило один зайвий удар.

Олівер крутив ложечку в чашці, ніби збирався з думками, а потім відставив її убік і знову подивився на мене. Його погляд був серйозним, але без звичної насмішкуватої нотки.

— Стейсі, — почав він, і я відчула, як у грудях щось стислося. — Буду чесним... Для мене ти більше, ніж друг.

Я завмерла. Ці слова прозвучали просто, спокійно, без натиску, але саме це зробило їх такими… справжніми.

Я не знала, що сказати. Моє тіло ніби чекало, що зараз мозок знайде правильну реакцію, але думки плуталися. Я зустріла його погляд, а потім… просто посміхнулася. Не тому, що мені було весело, а тому, що це був єдиний спосіб приховати розгубленість.

Олівер це помітив, і в його очах з’явився легкий блиск.

— Гаразд, бачу, тобі важко щось відповісти, — він зітхнув, але не виглядав розчарованим. Швидше… задоволеним? — Тоді знай, що з цього моменту я буду залицятися до тебе.

Я підняла брови.

— Ти серйозно?

— Абсолютно, — він усміхнувся і відкинувся на спинку стільця. — Але без тиску, не хвилюйся.

Я не була впевнена, що мені варто хвилюватися чи ні, але знову не знала, як відповісти.

За вікном дощ нарешті вщух. Краплі все ще стікали по склу, але повітря вже не було напруженим, як раніше. Я вдихнула глибше і, перш ніж він встиг сказати щось ще, швидко сказала:

— Нам час повертатися.

Олівер кивнув, не змінюючи виразу обличчя, і піднявся.

— Авжеж. Але не думай, що я так просто забуду нашу розмову.

Я закотила очі, але усмішка все ще залишалася на моїх губах.