Ендрю Вебстер - Спалах, Ендрю Вебстер

– Так, певно, що так, – відповів Святослав, краєм ока спостерігаючи, як Максим, доставник їжі, та Зоя зупиняються біля ресепшену. Тим часом двоє «білих комірців» із його сну проходять через прохідну, користуючись власними пропусками.

– Ось і добре. Я вас викличу, коли буде потрібно. На все добре, – Валентин потис Святославу руку й попрямував до прохідної.

«Майже всі в зборі,» – подумав Святослав, спостерігаючи за ними. – «Повинно бути дев’ятеро. Кого ж не вистачає?»

У цей момент він почув голос Лариси:

– Чудово, Зоє. Я залюбки піду з тобою на каву. А Анатолій мене на цей час підмінить, так, Анатолію?

Той пробурмотів невиразне так, розуміючи, що його відшили, і, нехотячи, почав мінятися з Ларисою місцями.

– А ви, юначе, проходьте, вас очікують на вісімнадцятому поверсі, – додала вона, натиснувши кнопку, щоб пропустити Максима до середини.

У Святослава раптом з’явилося сильне бажання зупинити всіх цих людей, але він не розумів, навіщо. Що він їм скаже? Навколо все було спокійно й гармонійно: сталево-бетонна будівля, жодних штормів чи блискавок, ніякого грому. Нічого не падало, не вибухало. Але водночас уся ця сцена так нагадувала його сон.

Через кілька секунд усі, крім Анатолія, згрупувалися біля ліфтів. Святослав нарешті зрозумів, кого бракувало: молодого чоловіка його віку з борідкою та сережкою у вусі – Артема. Той тільки-но підійшов до пропускної системи й почав гарячково шукати свою картку-пропуск по кишенях.

– Толю, не пропустиш? Я ніяк не можу зрозуміти, куди я його дів, – звернувся Артем до Анатолія, продовжуючи гарячково шукати пропуск.

– Шукай краще, мені неприємності не потрібні, – відрізав Анатолій, не відриваючи очей від власних розтопирених пальців.

– Щось ти сьогодні не в гуморі, – зауважив Артем.

– Трішки є. Щойно зіпсувала настрій одна дама, – буркнув той.

– Тоді не буду тобі заважати. До речі, ти зробив те, про що я просив?

– Так, тепер усе працює.

– Дякую. Нарешті, ось він! – Артем витяг пропуск із барсетки й скористався ним.

Святослав спостерігав за Артемом, проводжаючи його очима до ліфтової кабінки. Той похапцем вскочив усередину, коли двері вже почали зачинятися. У цей момент Святослав відчув щось недобре, тривожне, що наче зависло в повітрі.

Ліфт зачинився.

Святослав залишився стояти посеред фоє, немов чогось очікуючи. І дочекався. Через кілька десятків секунд усі, хто перебував на першому поверсі, почули пронизливий, несамовитий людський крик, що долинав із боку ліфтових шахт.

Люди миттєво повернули голови в напрямку звуку. Анатолій теж різко обернувся й промовив:

– Що за дідько?

Святослав хотів сказати те саме, але раптом перед його очима замерехтіло, як буває з лампочкою, що має поганий контакт. А потім усе згасло. Світ утратив свої кольори, залишився лише монохромний навколишній простір.

Це могло означати тільки одне – прозріння відступило.

***

Коли поліцію повідомили про ліфт, у якому перебували мертві люди, до бізнес-центру «Парус» вона прибула в рекордний час. Серед тих, хто працював або відвідував будівлю, почалася паніка. Одні поспіхом залишали місце події через страх, інші – аби уникнути зайвих запитань від правоохоронців. Але Святослава це не лякало. Навпаки, його охопило сильне бажання дізнатися більше – більше про те, що, як він знав зі сновидіння, повинно було статися. Тільки він не зрозумів чи не розгадав образи, які йому були показані вночі, бо «маяк», як виявилося, таки був цим бізнес-центром, а «підйомник», уособлював собою ліфт.

Святослав, простий перукар, сидів на тому ж шкіряному диванчику у фоє, зберігаючи зовнішній спокій. Тим часом навколо нього все кипіло: один із поліцейських розпитував Анатолія, двоє інших допитували прибиральницю. Решта присутніх – працівники й відвідувачі – обмінювалися здогадками, намагаючись зрозуміти, що трапилося. Жінка, яка першою виявила жахливу картину в ліфті, перебувала під опікою медиків. Вона була в стані шоку – її обличчя видавало повний жах.

Хоча Святослав виглядав спокійним, у його душі все вирувало. Це був стан, схожий на ступор, коли реальність нарешті вдаряє з усією силою. Уривки сну перемішувалися з подіями цього ранку: обличчя людей, їхні розмови, обставини. Негода, що снилася символізувала наближення лиха, яке інші не бачили й не відчували. Але він, бачив.

Він розумів, що тим людям – Валентину, Ларисі, Антону, Зої, Максиму, Артему й двом іншим чоловікам, чиї імена він заблокував у власній пам’яті, – не слід було заходити до ліфта. Святослав це відчував, але не міг до кінця усвідомити. Як він знав і про те, що робітники, які працювали біля «Музичного музею», зробили щось не так, і, можливо, знав би більше, якби перший сон не обірвався.

Через відключену після прибуття поліції пропускну систему лікарі повільно виводили Антона, підтримуючи його під руки. Він ледве пересував ноги, але йому вдалося вижити.

– З десяти троє, – зауважив один із медиків, проходячи повз поліціянтів, – народилися в сорочках.

Цю репліку почув Святослав і, вперше за останні двадцять хвилин, нарешті поворухнувся. Він витягнув із кишені «Meizu» – дзвонив Васильович. Це вже була не перша спроба зв’язатися, але раніше Святослав, перебуваючи в ступорі, ігнорував дзвінки.

– Я сьогодні буду після обіду, – сказав він у слухавку.

– Щось сталося? – серйозно запитав Степан.

– Ні, не хвилюйся, нема часу, потім, – поспіхом відповів Святослав і поклав телефон. Водночас його погляд був прикований до тих, кого виводили.

За Антоном на інвалідних візках вивозили ще двох жінок. Святослав не знав їх, але вони виглядали дуже погано. В однієї щойно хлинула носова кров. Поліціянт, що до цього розмовляв із Анатолієм, дістав хустинку й передав її жінці, яка з вдячністю прийняла допомогу.