Ендрю Вебстер - Спалах, Ендрю Вебстер

Повернувши голову вліво, Святослав поглянув на супермаркет «АТБ», потім на поруч розташований ломбард «Скарбниця». Знову перевів погляд на блакитне вітрило – Маяк. «Та який же маяк?!» – подумав він, але інша інформація не з’являлася. Це «Маяк». Тепер він навіть не міг згадати справжню назву.

– Альцгеймер, у мене хвороба Альцгеймера, – майже панічно констатував Святослав, паркуючи машину біля ряду автомобілів заможного класу, що стояли вздовж бізнес-центру, назву якого він уже не міг пригадати.

На цьому дива не закінчилися. Примусивши себе вилізти з салону, Святослав грюкнув дверима з пересердя і зробив крок. Як тільки він це зробив, у його очах усе почало наливатися барвами. Прозріння поверталося. Ще кілька кроків – і Святослав зупинився. Почуттів у ньому вирувало стільки, що їх вистачило б на цілу хокейну команду, яка вилетіла з турніру за крок до виграшу «Кубка Стенлі».

– Та ну його! – вигукнув він. – Мені лікуватися треба, а не блукати по закутках!

Люди, які це почули, обернулися, але великої уваги його словам не приділили. Такий уже час: можна говорити з кимось телефоном, навіть не тримаючи апарат біля вуха. Більшість подумала, що хлопець користується надсучасною гарнітурою для смартфона чи айфона.

Зробивши кілька кроків назад, Святослав раптом зупинився. Йому потемніло в очах, і він відчув, як прозріння відступає. Недовго думаючи, власник перукарні повернувся у те саме місце, де стояв раніше. Перед очима все знову спалахнуло яскравими кольорами.

Оточуючі, які досі не звертали на нього особливої уваги, тепер не могли зрозуміти, що відбувається. Хлопець у зеленій сорочці почав то йти вперед на кілька кроків, то повертатися назад. І так багато разів. З кожним рухом кольори перед його очима то спалахували, стаючи яскравими й чіткими, то знову тьмяніли.

Це вже не скидалося на симптоми хвороби.

Дане усвідомлення трохи охолодило Святослава. Він зрозумів, що дивні зміни зору трапляються не всюди, а тільки в певних місцях. І саме тут, біля блакитного бізнес-центру, це повторилося вже вдруге.

Озираючись, він почав шукати серед припаркованих автомобілів «Daewoo Laganza». Звісно, її там не було, але перевірити мусив. Святослав сам не розумів, чому йому так хочеться її побачити, але відчував, що саме це бажання привело його сюди.

Однак відчуття, що він знаходиться саме там, де має бути, почало витісняти всі інші емоції — злість, страх і розгубленість. Здавалося, що варто йому лише зайти до «Маяка» (чи як там він називається), і все стане на свої місця. Це здавалося безумством, але Святославу було важко чинити опір. Його ніби вела невидима, але надзвичайно потужна сила, проти якої він був безсилий.

Всередині бізнес-центру все виглядало так само, як і вчора: блискуча підлога, сяюча плитка на стінах. Але, як і у сні, далі пропускного пункту він пройти не міг. Святослав удав, що чекає на когось, і сів на шкіряний диван. Цю виставу він грав передусім для жінки на прохідній. У сні її звали Ларисою, але перевіряти це зараз він не поспішав. Якби підійшов ближче, щоб розгледіти ім’я на бейджику, вона, без сумніву, запитала б, кого він шукає або на кого очікує. Відповіді на це питання у нього не було навіть для себе, тому він вирішив не ризикувати.

За кілька хвилин у фоє з’явився Анатолій – той самий чоловік у синьому комбінезоні з написом «Укрліфт», якого Святослав бачив у своєму сні. Він вийшов з дверей навпроти й попрямував до ресепшена. Дивно, але його поява в реальному світі перукаря зовсім не здивувала. Навпаки, виникло враження, що всі люди з того сну, як і у випадку з бригадою робітників, дійсно існують.

Анатолій не поспішав проходити крізь пропускну систему, натомість завів розмову з Ларисою, яка весь час щиро йому посміхалася. Святослав, не особливо намагаючись підслуховувати, уловив із їхньої бесіди, що чоловік намагався розвеселити жінку й запросити її на каву до кімнати для відпочинку.

– У такий час на дев’ятому поверсі в цій кімнаті майже нікого немає, а тобі, як і мені, десять хвилин відпочинку точно не завадять, – говорив Анатолій, намагаючись переконати співрозмовницю.

– Згідна, але я можу залишити це місце тільки тричі на день і лише на дуже-дуже короткий час. А день тільки почався, Анатолію. Звідки мені знати, скільки разів мені ще знадобиться в туалет?

«Досить пряма дама,» – відзначив про себе Святослав.

– Та ну, невже? – продовжував Анатолій. – За день ти ходиш лише ці три рази і все? Позавчора, пам’ятаю, було значно більше.

– Ти що, за мною шпигуєш? І взагалі, я тут працюю вже пів року, і за весь цей час ти вперше ось так вирішив пригостити мене кавою. Щось у лісі здохло?

Святослав відволікся: у дверях-вертушках з’явився Мосійчук разом зі своїм помічником Антоном. У фоє стало людніше, і Святослав сподівався, що, як і у сні, ці двоє його проігнорують або просто не помітять. Але сталося навпаки.

– О, як доречно, що я вас тут зустрів! – промовив Валентин, підходячи до диванчика, де сидів Святослав. Той почав підводитися. – Мої вітання. Я щойно з аеропорту. У Швейцарії все пройшло чудово, і я хотів би ще раз вам подякувати.

– За що? – здивувався Святослав.

– Я не вірю у випадковості. Учора ви зробили мені ось цю зачіску, яку тричі оцінили мої партнери у Швейцарії. Бізнес – така річ, що навіть дрібниці, як-от лупа на волоссі, можуть зіпсувати враження про тебе. А перше враження – це найважливіше. Угоди підписуються лише тоді, коли ти відчуваєш повний спокій. І от коли я долетів туди, і мій літак не впав...

На цьому місці Святослав перестав чути співрозмовника. У дверях-вертушках з’явився хлопець у бейсболці з логотипом «Сушия» на голові й паперовою торбинкою в руках. Відразу за ним увійшла жінка у сукні, яку, якщо вірити сновидінню, мали звати Зоєю.

– Тому я пропоную вам стати моїм особистим перукарем. Я довго шукав когось після того, як мій попередній майстер через проблеми зі здоров’ям вийшов на дострокову пенсію. То як, погоджуєтесь?