Ендрю Вебстер - Спалах, Ендрю Вебстер

Святослав опустив очі на розмоклу паперову торбинку Максима, доставника суші. У нього виникло дивне запитання: як у такого хлопця може бути пропуск? Але перш ніж він встиг це обміркувати, небо прорізав оглушливий гуркіт грому, такий потужний, що земля, здавалося, здригнулася.

Разом з неймовірно потужним звуком, величезна розлога блискавка прорізала небо, її світло зробило ніч майже днем. Народившись в небі вона зі швидкістю падаючої зірки канула до землі.

Святослав завмер. Очі людей у клітці все ще дивилися на нього, але тепер вони здавалися порожніми, без жодного проблиску життя. Раптом в їхні тіла, що нагадували бронзові скульптури, вдарила блискавка, й вмить жінки з чоловіками розлетілися, ніби від потужного вибуху. Великі та малі друзки бронзи посипалися в різні боки, але жодного крику чи навіть зойку не було. Втративши баланс, клітка із пронизливим скрипом почала падати вниз. У повітрі запахло паленим металом і чимось іще.

***

Святослав закричав і рвучко підвівся з подушки, несвідомо сідаючи на ліжку. Перед очима все ще кружляли бронзові уламки людей, які піднімалися на маяк. Останнім на землю впав шматок, який колись був частиною голови Максима – на ньому трималася кепка з написом «Сушия». Це виглядало так, ніби вправний скульптор створив досконалі статуї, а потім власноруч розтрощив їх величезним молотом.

Від його крику прокинулася Соня.

– Що сталося? – запитала вона.

Він відсторонився, знервовано вдивляючись у кут кімнати. Ще пів хвилини знадобилося, щоб повернутися до реальності.

– Знову сон? – запитала вона, коли розгледіла ясність в його очах.

Святослав трішки помовчав, дивлячись на кохану, потім, обійняв її.

– Так і дуже жахливий – нарешті промовив він.

За вікном вже сіріло, на годиннику було пів на шосту ранку. Впевнений, що більше не засне, Святослав залишив Соню у ліжку. Запевнивши її, що все гаразд, він вирушив на кухню. Там, за чашкою гарячого чаю і бутербродом з маслом, почав обмірковувати свій дивний сон, який радше нагадував кошмарне сновидіння. Соня ж, не переймаючись, знову заснула і приєдналася до нього лише за півтори години.

Це сновидіння було навіть моторошнішим за попереднє. Святослав усе ще відчував холодні струмені дощу і шалений вітер, який, здавалося, пронизував його наскрізь. Сидячи за кухонним столом, він думав про момент, коли блискавка влучила в людей у клітці й ті розлетілися на уламки. Цей образ надовго залишиться в його пам’яті.

Раптом до нього прийшла неприємна, але невідворотна думка. Вона була схожа на ту, що одного разу допомогла змиритися з від’їздом дружини до Італії. Тоді він зрозумів, що Ірина з донькою Анжелікою – це те, що залишилося в минулому. Життя, яке колись текло спокійним потоком сімейної гармонії, тепер перетворилося на окремий струмок. Він знову став одинаком, і це було не тимчасовим явищем, а новою реальністю. Зараз же в душі зароджувалося передчуття, що життя знову готує кардинальні зміни. Вони будуть такими ж неминучими й примусовими, як і попередні, а його опір лише віддалить спокій. Проте він поки що не розумів, які саме зміни чекають на нього.

Коли Соня прокинулася, вона повідомила, що сьогодні, четвертого червня, церковне свято Святої Трійці, або П'ятидесятниця, як його ще називають у біблійних текстах. Після пережитого на війні Святослав почав інакше ставитися до релігійних речей. Якщо раніше свята були лише приводом зібратися з друзями за чаркою, то тепер це були дні, коли він забороняв собі таке.

На фронті він подружився з двома капеланами, які служили у взводі. Їхні розмови в бліндажі, під ворожим вогнем «Градів», відкрили йому справжнє значення віри. Це виявилося зовсім не тим, що він колись чув від людей, які самі мало в цьому розумілися. З капеланами вони залишилися друзями, а сам Святослав відмовився від алкоголю і майже повністю викорінив лайку зі свого лексикону. Тепер він уживав обидва лише у виняткових випадках і завжди дякував Богові за те, що залишився живим і здоровим після контузії.

Тепер Святослава хвилювало зовсім інше. Саме це змусило його спуститися до підземного паркінгу на двадцять хвилин раніше, ніж зазвичай, коли він виїжджав на роботу. Пояснюючи Соні жахи свого сну, він згадав лише шторм, дощ, блискавки і себе на горі біля маяка. Про Валентина, Антона, жінок та інших хлопців й чоловіків, що були в тому сновидінні, він вирішив не згадувати. Чому – навіть собі не міг відповісти, але відчував, що так буде краще.

Чим ближче він під'їжджав до бізнес-центру «Парус», тим сильніше зростала напруга. Рівень хвилювання піднімався майже до межі. Святослав раптом згадав себе напередодні ввечері, коли лежав у ліжку. Тоді його так тягнуло до цього місця, що він ледь не вирушив туди посеред ночі. Зараз те саме відчуття накочувало на нього з новою силою. Нетерпіння наростало, разом із дивним, але непохитним переконанням, що він робить усе правильно.

– Я точно втрачаю глузд, – пробурмотів Святослав, тримаючи руки на кермі.

По радіо, де безперервно повторювали слоган «Слухайте, думайте», двоє ведучих обговорювали рішення ЄС від 17 травня, яке нарешті відкривало для українців вільний шлях до Європи. Святослав слухав із задоволенням, адже сам провів на Майдані Незалежності майже всю Революцію Гідності. «Оце добре, – подумав він, – ще б закони ухвалили для зменшення депутатських апетитів, і зовсім було б чудово».

Незабаром на горизонті з'явилося знайоме блакитне вітрило – висока будівля бізнес-центру, що значно піднімалася над іншими. Сонячне світло грало на його скляній поверхні, а легкі білі хмаринки неквапливо дрейфували в блакитному небі. День видавався приємним. Святослав, не відриваючи погляду від дороги, усе ж краєм ока стежив за тридцятиповерховою будівлею. Чомусь йому захотілося назвати її «маяком». Це була якась дурня, та в мозкові ця назва з’явилася так само, як з’являлися імена людей у сновидінні. Але ж це не сон. Святослав це розумів, але його розум, здається, – ні. Він ніби казав: «Ти споглядаєш за маяком», хоча насправді Святослав бачив саме БЦ «Парус».