Ендрю Вебстер - Спалах, Ендрю Вебстер

– Та ти не поспішай, Толю, не поспішай, – наче на підтвердження вірності імені, звернувся до нього Валентин. Його волосся було не пофарбоване, сивина залишалася на тому ж місці, з якого Святослав її, так би мовити, зводив. Якось дикувато було зустріти бізнесмена в такому місці.

Несподівано десь неподалік гримнув грім. Відлуння долетіло до групи, що зібралася біля маяка.

– Зараз лине! – вигукнув Святослав, прикриваючи обличчя руками від раптового пориву вітру.

– Хто? – насуплено перепитав хлопець із сережкою у вусі. Артем.

Інші не надали тим словам ніякого значення.

– Ви що, теж цього всього не бачите? – волав Святослав.

– Ого, то у вас добрий голос, юначе, – зауважив Валентин із легкою посмішкою.

– Добре, готуйтесь завантажуватися, – мовив Анатолій і взявся за ручку підйомника. Це був ручний механізм, яким потрібно було обертати, щоб опустити щось схоже на клітку без однієї стінки. Анатолій неквапливо почав обертати ручку, і за кілька секунд клітка опустилася майже до землі, хоча вітер і далі розгойдував її зі сторони в сторону.

– Зачекайте нас, будьте ласкаві! – прокричала, вже з’явившись на верхівці гори, жіночка на каблуках. Її звали Ларисою, іншу – Зоєю. Їхні імена відкрилися Святославу, ніби з-за театральної завіси в його мозку.

– Ну звісно, дами вперед, – промовив хлопець із паперовою торбинкою в руках. На його бейсболці красувався логотип із написом «Сушия». Святослав здогадався, що він працює доставником їжі, а в торбинці, мабуть, лежало якесь замовлення.

«І кому тільки спало на думку замовити суші аж сюди?» – міркував Святослав, дізнаючись, що доставника звати Максим.

Двоє інших, що досі мовчали, докірливо поглянули на Максима. Вони були одягнені, як типові офісні комірці, але їхні імена залишилися невідомими, бо Святослав, вирішивши, що це не має значення. Ігноруючи цю інформацію, він перевів погляд на Анатолія, який терпляче чекав, доки хтось нарешті зайде в клітку підйомника. Йому було абсолютно байдуже, хто підніметься першим.

– Не більше шести осіб, – попередив він.

– А не забагато, Толю? – з недовірою запитав Валентин.

– Ні, пане Валентине, якраз в самий раз, – спокійно відповів той.

– Підйомник витримає? – озвався Антон.

– І підйомник, і мої руки – все витримає, – з упевненістю заявив Анатолій.

Небо знову розрізав гуркіт грому, цього разу набагато ближче. Святослав кинув оком на присутніх і з подивом зауважив, що лише він один це почув. Це вже втретє його осінила думка, що навколишні зовсім не помічають негоди: не чують грому, не відчувають поривів вітру, не зважають на грізне небо.

«Навіщо вони тоді лізуть у цей маяк?» – подумав Святослав, і, не втримавшись, озвучив своє запитання, поки всі вирішували, хто залишиться чекати наступного підйому. Наче того слід було так довго очікувати. Тим часом Лариса і Зоя вже стояли в клітці, тримаючись за сітку, що хиталася під ударами вітру.

– Ну ти й запитуєш, юначе, – відповів Валентин, у якого на обличчі з’явилося здивування. – Звісно, ми йдемо на роботу.

– Саме так, – твердо підтвердили білі офісні комірці в один голос, а Святослав подумав, що й знати їхніх імен він не хоче.

– Я вже дюжини дві людей підняв туди до несправності, – з помітним задоволенням зазначив Анатолій.

Грім вибухнув із такою силою, що повітря наче здригнулося, і Святослав побачив осліпливий спалах блискавки. Гуркіт був настільки потужним, що рефлекторно захотілося пригнутися, ніби ухиляючись від якоїсь невидимої загрози.

– Що це з вами? – глузливо запитав Максим, поправляючи бейсболку з логотипом «Сушия». – Ви наче грибів об’їлися, дядьку.

Святослав вже не мав сумнівів: тільки він один бачить і відчуває, як надходить шторм. Інші ж, більше переймалися підйомом, ніж бурею.

Сутінки, міцно огортали гору, бо хмари згустилися до моторошної напівтемряви. Обличчя заклопотаних підйомом людей, освітилися відблисками блискавки, й стали бронзовими, ніби як у цвинтарних пам'ятниках. А чи можуть скульптури скаржитися на негоду?

– Добре, я залишуся тут із цим диваком, – нарешті заявив Антон, вказуючи на Святослава. – А ви підіймайтеся. Але, – додав він із іронією, – сумніваюся, що у дивака є пропуск на маяк.

– Справді, я вас бачу вперше, – додав Анатолій, не припиняючи своєї роботи.

Решта, не зважаючи на їхній обмін словами, спокійно почали заходити в клітку підйомника. Першим поліз сімдесятилітній Мосійчук, підказуючи іншим, як триматися.

– Який ще пропуск? – вигукнув Святослав, намагаючись перекричати шалений вітер. Останній вже заглушав все що міг, розбиваючи тонни води об скелі. Перукар інстинктивно схопився за старий стовпчик, іржавий та похилий, що, мабуть, колись був частиною огорожі маяка. Без цієї опори буревій просто збив би його з ніг.

Антон із іншими навіть не думали триматися за що-небудь. Їхній одяг, правда, тріпотів на шаленому вітрі, але самі вони стояли непорушно, немов ті ж статуї.
Раптом грім прогримів просто над головою, і в ту ж мить хлинув дощ. Злива була настільки рясною, що вже за секунду одяг Святослава промок наскрізь, холодні потоки води стікали по обличчю й затікали за комір.

Антон підійшов до нього майже впритул.
– Боюся, що вам доведеться спускатися вниз, – спокійно промовив він. – Туди вас ніхто не пустить.

По його обличчю струмками текла вода, заливаючи очі та потрапляючи до рота. Звичайно, власник очей та рота на це не зважав, бо цього не відчував.

«Оце так, – з подивом подумав Святослав. – Що ж вони бачать перед собою? Сонце і ясне небо?»

– Саме так, на маяк я піднімаю лише тих, хто там працює, – відкинувши всякі сумніви, відповів Анатолій, продовжуючи рівномірно обертати ручку підйомника. – А кожен працівник має пропуск.

Стискаючи дерев’яний стовпчик, Святослав перевів погляд на шістьох людей у клітці, що повільно підіймалася вгору. У сутінках їхні обличчя здавалися неприродно застиглими, точнісінько вилитими з бронзи. Всі вони дивилися на нього, і навіть у цих поглядах було щось моторошне – посмішки, що не мали нічого спільного з людською теплотою. Валентин, та й білі комірці, витягли зі своїх кишень пластикові картки – пропуски, які вони демонстративно тримали перед собою, як талісмани.