Міленко Єрґович - Іншалла, Мадонно, іншалла

цей випадок якнайшвидше стерся з людської пам’яті. Майор Язбец, нещасний батько, після страти Кустури разом із дружиною покинув Сараєво і навряд чи ще колись повертався до цього міста. У грудях холоне, коли подумаєш, що живеш у місті, яке для живої людини є мірилом найгіршого зла, і ти сам, хай навіть про тебе він і не знає, теж є часточкою безмежного зла в імені Сараєва. Хай добрий Аллаг буде милостивий до бідолашного майора Язбеца.

Отакий вам кінець історії. Правда ж, ви у нього повірили? І тепер дивитесь на мене із закрижанілими серцями, бо я тієї ж віри, що й Ібрагім-беґ Кустура, і ще й такий самий служитель Божий? Зіщулилися душі у вас, особливо у тебе, ґаучо, але все-таки послухайте інший кінець. Це буде добре для вас, та й я сам не хотів би згрішити перед Богом та перед правдою, коли розповідаю про Ібрагім-беґову долю.

Ось вам ще й інший кінець:

Агента, якому Катаринині подруги сказали, ніби вона намірилася йти до ходжі по запис, звали Мурадіф Шефік, він був уродженим турком на службі в австрійського імператора. Прибув до міста з військами барона Філіповича[51], тому люди його не любили. І нехай з часом багато хто й собі став примазуватися до швабів, йому довіку не забули тієї зради. Ніхто не дізнався, та й нікого, окрім мене, це не цікавило, як уродженець Стамбула раптом опинився на службі в короля й імператора, не вирізняючись при цьому особливим знанням ні німецької, ні нашої мови. Одного разу, найпершого свого року в місті, він прийшов до мечеті на п’ятничну молитву. Як увійшов у мечеть, люди одразу ж почали виходити. Ось така була репутація у Мурадіфа Шефіка, хоч і невідомо, чи він бодай криво глянув на когось, не кажучи вже про те, щоб заподіяти лихо.

Щойно йому сказали про запис, Шефік, перш ніж доповісти вищим чинам, пішов до Ібрагіма-беґа. Знайшов його самого в мечеті, якраз перед вечірньою молитвою. Кустура, як і завжди, тримав у руці вервицю, обличчя його ховалося в сутінках, тільки кисті рук було видно чітко. Агент роздивлявся ті руки, наче міг щось на них побачити, і тоді запитав ходжу, чи це він зарізав дівчину.

— Не я, — спокійно відповів Ібрагім-беґ.

— А ти знаєш, про кого я питаю? — вів далі Шефік.

— Знаю, дівчина-католичка, майже дитина.

— Як ти знаєш?

— Вона була тут.

— І що ти зробив?

— Сказав їй, що не можу допомогти.

— А вона?

— Плакала, потім витягла ножа з-за пазухи. Я кажу, вбий мене, але допомогти тобі не зможу. А вона каже, я не тебе вб’ю, я себе вб’ю.

— І?

— Нічого, я їй сказав, щоб не робила того, бо гріх великий перед Богом. Ти молода, кажу, все минеться.

Шефік трясся, як осиковий листок. Не був певен, що Ібрагім-беґ Кустура каже правду, але ще менш упевнений був, що той бреше. Проте знав, що суддя не вагатиметься. У людини всередині мусить бути страшна сила й мука, тяжча від пекельної, щоб саму себе зарізати. А що мусило сидіти у жінці, в молодій дівчині, котра робить щось таке? Нічого з того, що Мурадіф Шефік у житті знав, про що чув і що міг собі уявити мукою. Ібрагіма-беґа засудять на смерть, а винен буде він, бо йому розповіли про запис. Якби не йому, то сказали б комусь іншому. Але це його не врятує, бо відтепер і до кінця своїх днів, щоночі перед сном чи щоразу, як здаватиметься, ніби добре стало на душі, він згадуватиме про те, що забрав життя у невинної людини, в гафіза, у святого, в батька, що казав дитині достоту так, як напучує рідний батько: «Ти ще молода, все минеться».

— Утікай, маєш іще півгодини, щоб зібратись, а я до завтра не доповідатиму про тебе. Якщо потрібен кінь, я знайду його для тебе.

— Не потрібен, бо я не тікатиму. Я ні в чому не винен.

— Вони скажуть, що винен.

— Це буде на їхній совісті.

— Тебе ж повісять, Ібрагіме!

— Аллаг усе бачить. Він знає, що я не винен.

— Я теж знаю, тому й кажу, щоб ти тікав.

— Не вмовляй мене. Я знаю, що мені робити, ти ж не бери гріха на душу. Аллагу любо, коли ти добре виконуєш роботу. А я тобі пробачаю.

Мурадіф Шефік усе ж дочекався ранку, не полишаючи надії, що Ібрагім-беґ Кустура передумає, а тоді повідомив про те, що дізнався від Катарининих подруг. Та ще й додав, що найперше треба перевірити гафіза Кустуру, бо його записи найвідоміші серед містян. Але про зустріч із ним не обмовився й словом. Знав, що захистити його не зможе, а службу втрачати не хотів.

Шваби холоднокровно винесли присуд Кустурі, а містяни навіть не писнули на його захист. Великі очі в страху, і тому лише в той єдиний місяць від суду до страти ні від кого не можна було почути, що Ібрагім-беґ — святий. Люди не говорили про це навіть між собою, щоби шваби їх, бува, не підслухали.

Але ще не встиг Ібрагім-беґ охолонути, як його вже почали прославляти, лаючи його катів. Повісили невинну людину! Хай би й слід їхнього поганого сімені вражого на землі стерся! Місто вирувало, і ніхто вже більше не боявся, що австріяки можуть їх почути. Навіть краще, якщо почують! Нехай знають, що народ пам’ятає свого евлію і не забуде його, хай би як імператорська влада старалася.

А насправді люди втямили різницю між османським та австрійським пануванням. Раніше не можна було казати, що думаєш, а тепер не можна робити, що хочеш. Тому більшість і зберегла добрі спогади про цісаря Франьо. Розмова, хай навіть пуста балаканина, для людей дорожча за все те, що можна зробити руками.

Оце ж вам історія з двома кінцями, а ви вірте у той з них, який вам більше подобається. Аллаг знатиме, як усе було і як кожен ітиме через Сірат-міст[52] Але знайте, що вам добра справа не зарахується, якщо віддасте серце тільки одному закінченню і в Ібрагіму-беґові визнаєте тільки злочинця. Може, й був він таким, а може, й ні. Згодом наш народ іще всякого понавигадував, навіть буцімто брат Алія супроводжував його до шибениці і що Ібрагім тоді заповів йому пильнувати його дітей так само, як і своїх. Забули люди, що в гафіза дітей не було.

Так з’явилась і пісня про сонце, яке би сяяло, та сяяти не може,