Міленко Єрґович - Іншалла, Мадонно, іншалла

все добре, ніколи досі краще не було, Ібрагім-беґ Кустура напускає їм туману в очі й готує заколот, а Заїм дивиться на них і нетямиться з подиву. Та все ж так, щоб ніхто мене не бачив.

І як пішов поголос про Кустурині записи — а коли хтось таким забагато займається, його одразу проголошують чудотворцем, — так і серед хрещених пішла гуляти чутка, що є в місті один ходжа великої сили. Почула про те і така собі Катаріна, донька австрійського офіцера, уродженка Вараждина, що якраз переживала великі страждання. Закохалася у Йозо Стєпановича, міського ґуланфера[48], сина багатого варешського коваля, якого тато відпустив тинятися Сараєвом без діла і колобродити на офіцерських балах. Як він, що війська й близько не нюхав та й навряд чи німецьку знав, міг опинитися на офіцерському балу? Ет, про це годилося б спитати фельдфебелів, генералів та адміралів нашого доброго імператора Франьо, а з ними й тих, які донині думають, буцім не було кращої держави за Австрію і що в їхньому війську панував лад. Звісно, панував, як же без нього, такий самий, як на православному весіллі!

Ну отож закохалася дівчина у Йозо, а він їй спершу дав якусь надію, як давав кожній, але потім тікав і ховався, щойно її забачить. Що більше тікав, то дужче вона його любила на відстані. Мабуть, це теж якесь правило, але не дай Боже його перевіряти.

Зрештою вона пішла до Ібрагіма-беґа, аби той зробив для неї запис, такий, щоб і Йозо теж у неї закохався.

Ось вам і вся історія. Та якби це був кінець, то і я б її не розповідав, і ви б мене не слухали, і багато чого не було б зараз так, як є.

Біда лише в тому, що існують два продовження, жодне з яких не є правдивим. Істину знає тільки Бог, він же знає й причину, через яку приховав її від людей. Може, для того, щоб перевірити, хто, розповідаючи цю історію, тяжкого гріха вчинить. Я ж вам, щоб не згрішити, розповім і одне, і друге закінчення.

Найперше те, котре забуто, бо ж навмисне хотіли, щоб забуття покрило й Ібрагіма-беґа Кустуру, гафіза, якого народ уважав також за святого!

Ось як усе було: однієї суботи, страхітливо волаючи, із Вратника спустилася дівчина, вся в крові і з перерізаним горлом. Збіглися люди, знайшли й молочарського воза, відвезли нещасну до лікарні, збудованої менш як півроку тому. Тут же зразу намалювались і поліцейські агенти і, поки лікар зашивав рану, намагалися допитати дівчину, аби дізнатися, хто їй таке заподіяв. Або ж вона не могла говорити від болю й крові, яка точилася з рани й душила її, чи якусь жилу, відповідальну за мову, було перетято, але вона переважно тільки хрипіла і вирячувала очі. Але хтось упізнав її, і тоді лікарнею, а відтак і містом покотилася звістка, що зарізано доньку майора Язбеца. Народ, звісно, заледенів од жаху, бо не так уже й часто ніж налітає на жіночу шию, і ніколи ще не траплялося, щоб замах здійснили на дитину такої високої персони, як імператорський і королівський майор. Для людей це було все одно що напад на доньку аґи чи паші, і вони розбіглися по домівках, налякані тим, що завтра шваби у відплату підпалять місто.

Мало хто встиг пожаліти бідолашну дівчину. Налякана людина втрачає душу, якою б доброю не була до цього.

Дівчина не дожила до ранку і перед смертю не розповіла, хто їй це заподіяв. Агенти пхнули їй до рук папір, щоб писала, і вона накреслила на ньому якісь карлючки. Наче й літери, а наче й не літери. Аркуш віддали такому собі Наїму Хаджітерзичу, щоб розібрав, а то був прикрий чоловік, його боялися, доки насаджував турецьке правосуддя, і продовжили боятися, коли шваби прийняли його до лав своєї поліції. Дивився Наїм, дивився, та й каже: «Не зрозуміло, що тут написано, якщо взагалі написано!». Але тоді передали записку Шварцу, той був нібито шефом над усіма, прибув із Заґреба, от він і каже, мовляв, на папері написано — «ходжа». «Та де ти тут ходжу побачив», — збунтувався Наїм, бо як це той може розібратися краще за нього, але Шварц гне своєї — «ходжа» і крапка! Тоді покликали ще одного чоловіка, той був писарем в поліцейському управлінні, католик. І він підтвердив, що там написано «ходжа». А потім прийшов ще й такий собі Кемаль Бурназович, один із тих, що по корчмах підслуховують, хто що говорить, а тоді повідомляють куди слід, то він сказав, що на папері не написано нічого і що жодної літери розрізнити неможливо.

Чергувалося так, може, і з двадцятеро людей, що полісменів та жандармів, а що міських засідателів і їхніх писарів. Одні чітко бачили, що дівчина написала «ходжа». А другі не бачили нічого. Перші — всі як один християни, другі — мусульмани. Я собі думаю: ох, тяжка наша біда, якщо по тому міряти, хто як читає. Але згодом Кемо Бурназович присягався мені, що таки не міг нічого прочитати, а Шварц божився, що чітко бачив — «ходжа» там було написано. І знаєш що? Я вірю обом. Наші боялися побачити, що там написано ходжа, а їхні бачили краще, ніж зазвичай, коли розгледіли слово «ходжа».

Ось такі справи. І, виявилося, неважливо, було там щось написано чи не було, бо агенти допитали подружок убитої. Ті розповіли, що за день до нещастя вона говорила, буцім піде до когось, хто зробить їй запис, щоб хлопець у неї закохався. А кого першого могли шукати після того? Звісно, Ібрагіма-беґа Кустуру. І не мали з ним жодних проблем. Він зізнався, що якась християнка приходила до нього, щоб зробив їй запис, але він не схотів. Сказав, що кожна вівця має йти до свого стада.

— Ти її зарізав? — питали його перед судом.

— Не я, — сказав Ібрагім-беґ Кустура.

— Звідки нам знати, що це не ти? — питали його далі.

— Бісміллягі рахмані рахім[49], я не вбивав! — сказав Кустура, і його засудили на смерть. Суддя сказав, що немає такого вбивці, який би не божився, начебто не вбивав. У подвір’ї Кустури, як виявило слідство, були сліди крові.

За місяць по тому Ібрагіма-беґа Кустуру повісили як злочинця. Ще якийсь час австрійське панство нетямилося з подиву, в домівках куферашів[50] панував страх, тому ніхто не виходив на вулицю затемна, та й містом без потреби зайвий раз не тинявся, щоб