Світлана Бонд - Школа непотрібних дітей, Світлана Бонд

А ось Данилу від поганої репутації відмитися не вдалося. Усі були впевнені, що він пішов стопами батька і частково мали рацію. Бо кілька років тому, коли Назар знову обізвав його "сином злочинця", Данило перестав себе контролювати. Якби тоді не з'явився фізрук, він, напевно, забив би Назара до смерті й не помітив.

Подібні випадки стали не рідкістю. За бійки Данила приводили в поліцію і щоразу збиралися ставити на облік, але все тягнули. Навіть перспектива покарання у вигляді позбавлення волі не могла зупинити його. Варто було почути образи з приводу сім’ї, як емоції вимикалися. Той випадок із батьком зміг повністю змінити його цінності, змусив подорослішати за один день і по-іншому подивитися на світ. Особливо на людей, життя яких, як виявилося, нічого не варте.

Тоді ж Данило почав розуміти, що моральні приниження засідають у голові набагато сильніше, ніж його фізична помста. Рана на тілі одного разу зникне, а в душі – ніколи. Після всіх випробувань, він без проблем міг би зруйнувати людину одними словами, але відчувши на собі їхній ефект, зрозумів, що ніколи так не вчинить.

– Чуваче, його ж виправдали, у нього немає судимості, – нагадав Микита. – Їхні слова нічого не варті.

– На жаль, варті. Батько був винен, і ми всі за це поплатилися.

– Засуджуєш його?

– Звісно ж ні, – різко заперечив Данило. – Раніше засуджував, а зараз розумію. На його місці я вчинив би так само. Розірвав би кожного, хто мав до цього якесь відношення. Після я готовий пустити й собі кулю в лоб, але, точно знаючи, що ці мерзотники за все відповіли.

12

У пошуках відповідей Даша і Данило взяли зошити, знайдені на складі, і вирушили в кабінет до класного керівника.

Крім Віри Андріївни, там знаходився вчитель зарубіжної літератури Максим Віталійович, який, не маючи власного кабінету, проводив багато часу тут. Тепер друзям дійшло, що спільного у цих двох і які бесіди тут ведуться.

Одним поглядом Віра показувала, що гостям не раді й краще піти, але ніхто не збирався цього робити. Поки Данило нервував вчительку своєю присутністю, Даша перейшла одразу до справи.

– Словом... думаю, що ми можемо бути корисними одне одному. Ми теж хочемо знати правду, а на вас ставили експерименти...

– Двері там, – Віра махнула рукою прямо.

– Та послухайте! – Даша рушила до неї. – Ви були здивовані, коли дивилися журнал зі списком досліджуваних, бо самі знайти не змогли, хоча намагалися. Може, вам потрібна інформація про кожного? Або місце, де це знайти?

– Ну? – байдуже випалила Віра Андріївна.

Даша поклала на стіл два зошити з прізвищем "Вернер".

– Це ми знайшли на складі. Він знаходиться у нашому спортзалі.

Будь-хто на місці Віри, маючи таку інформацію, почав би жадібно перегортати сторінки, але не вона. Кинула недовірливий погляд на зошити й знову втупилася на учнів.

 – Вас хто-небудь бачив? – запитала вчителька.

Учням не хотілося говорити правду, але для їхньої безпеки довелося.

– Оксана Володимирівна, – невпевнено відповіла Даша. – Нас там випадково закрило, ми думали, вже не виберемося, а потім прийшла вона і...

– Ви з глузду з'їхали?! – підскочила з-за столу Віра Андріївна. В очах Максима замість підтримки, побачила блиск, що виражав безумовну перемогу.

– Я ж казав! – вигукнув він і сів на підвіконня. – Вона не стане їх здавати, після того, як випустила.

Його слова були зрозумілі тільки Вірі, яка одразу пом'якшилася.

– Ви, напевно, не в курсі, але місце знаходження деяких із вас можуть контролювати. Імовірно, двері зачинилися з тієї ж причини. Чудовий привід залишити цю справу і забути все, що знали, вам так не здається?

– А що так? – обурився Данило. – Ми можемо дізнатися щось зайве? Чи ви не ті, за кого себе видаєте?

– З подібними розмовами сюди не приходьте!

– Чи не ви нам казали "будуть питання – приходьте"? – нагадав він.

– Особисто тебе це не стосується.

Данило натягнуто посміхнувся і подивився на Максима Віталійовича, що здавався більш врівноваженим.

– Максе, підмішай їй у каву заспокійливе, благаю.

Віра сіпнулася в бік кривдника, але Максим різким стрибком із підвіконня зупинив її.

– Раунд, шановні, – видав учитель. – Як ви потрапили на склад? Інформація справді важлива, не буду приховувати.

Даша розповіла про дві двері в подробицях, навіть картку принесла. 

– Тільки не заходьте обидва, – вона відчула поштовх у плече. Натяк не зрозуміла і договорила: – Двері можуть зачинитися, і ви звідти вже не виберетеся.

– Ми могли за раз позбутися обох, а ти все зіпсувала, – Данило не спромігся понизити голос.

– Нічого, що ми тут? – ошелешено вимовила Віра.

– Та ні.

– Добре, дякую, – втрутився Максим.