Агата Крісті - І не лишилось жодного

як мені здається, надзвичайно холоднокровна людина… таки надзвичайно холоднокровна людина.

Роджерс витер піт із чола. Хрипко промовив:

– Усе це наче нічне жахіття.

Блор сказав, із цікавістю на нього поглядаючи:

– А у вас яка щодо цього думка, Роджерсе?

Дворецький похитав головою. Знову прохрипів:

– Не знаю. Нічого не знаю. І це мене найбільше лякає. Не мати жодної гадки…

III

Лікар Армстронґ напружено твердив:

– Ми повинні забиратися звідсіля… повинні… повинні! За будь-яку ціну!

Суддя Ворґрейв задумливо визирав у вікно в кімнаті для куріння. Переминаючи в руках ланцюжок від окулярів, він озвався:

– Я не проголошую себе провісником погоди. Та вимушений сказати, що навряд чи човен дістанеться до нас, навіть якщо б хтось знав про наше становище, раніш як за двадцять чотири години, і це лише в разі, якщо вщухне вітер.

Лікар Армстронґ закрив обличчя руками й застогнав.

Він сказав:

– А в цей час нас усіх можуть убити у власному ліжку?

– Сподіваюсь – ні, – запевнив суддя Ворґрейв. – Я маю намір вжити всіх можливих запобіжних заходів, щоб цьому завадити.

У лікаря Армстронґа промайнула думка, що такі старі чоловіки, як суддя – набагато живучіші, ніж молодші. За свою професійну кар’єру він часто дивувався такому факту. І ось він сам, молодший від судді, можливо, років на двадцять, але зі значно нижчим рівнем почуття самозбереження.

Суддя Ворґрейв роздумував:

«Убити у власному ліжку! Ці лікарі всі однакові – мислять за допомогою кліше. Цілковито банальний розум».

Лікар нагадав:

– Уже є три жертви, не забувайте.

– Авжеж. Та ви не забувайте, що вони не були готові до нападу. Ми – попереджені.

Лікар Армстронґ гірко заперечив:

– Що ми можемо зробити? Раніше чи пізніше…

– Гадаю, – сказав суддя Ворґрейв, – є кілька речей, які ми можемо зробити.

Армстронґ додав:

– Ми навіть не маємо гадки, хто це…

Суддя потер підборіддя і пробурмотів:

– О, знаєте, я б так не сказав.

Армстронґ втупився у нього:

– Ви маєте на увазі, що знаєте?

Суддя Ворґрейв промовив обережно:

– Якщо брати до уваги докази, що є обов’язковими в суді, то маю зізнатись: у мене їх немає. Але я помітив, переглядаючи усю цю справу, що все доволі чітко вказує на певну особу. Так, я так думаю.

Армстронґ втупився у нього знову.

Він сказав:

– Я не розумію.

IV

Міс Брент була у своїй спальні нагорі.

Вона взяла Біблію і присіла біля вікна.

Розгорнула її. Потім, після хвилинного вагання, відклала і підійшла до туалетного столика. Із шухляди вона витягла маленький записник у чорній обкладинці.

Розгорнула його й почала писати:

«Сталося жахливе. Генерал Макартур — мертвий (його кузен одружений із Елсі Макфірсон). Немає сумніву, що це було вбивство. Опісля обіду суддя виголосив надзвичайно цікаву промову. Він переконаний, що убивця – один із нас. Це означає, що один із нас одержимий дияволом. Я це й підозрювала. Хто з нас? Вони всі це запитують у себе. Лише я знаю…»

Якийсь час вона сиділа непорушно. Її погляд став невиразним і туманним. Її пальці п’яно хапалися за олівець. Великими буквами, тремтяче й незв’язно, вона написала:

ІМ’Я УБИВЦІ – БЕАТРИС ТЕЙЛОР…

І заплющила очі.

Раптом, здригнувшись, вона прокинулась. Подивилась у записник. Зі злісним окликом втупилась у розмиті та криво нашкрябані букви останнього речення.

Вона тихо проговорила:

– Це я написала? Я? Напевно, я втрачаю глузд…

V

Шторм подужчав. Вітер бився об стіну будинку.

Усі були у вітальні. Вони сиділи, в’яло тулячись докупи. І нишком спостерігали одне за одним.

Усі підхопились, коли Роджерс приніс тацю з чаєм. Він спитав:

– Зсунути штори? Так буде трішки веселіше.

Отримавши згоду, він зсунув штори та увімкнув лампи. Кімната справді повеселішала. Тіні розсіялись. Авжеж, до завтра шторм ущухне, і хтось прибуде… човен припливе…

Віра Клейторн промовила:

– Наллєте чаю, міс Брент?

Старша жінка відповіла:

– Ні, налийте ви, люба. Чайник такий важкий. А я загубила два мотки сірої вовни. Так дратує.

Віра попрямувала до чайного столика. Почулось бадьоре брязкання та дзеленчання порцеляни. Усе повернулось до нормального стану.

Чай! Хай буде благословенний звичайний післяобідній чай! Філіп Ломбард сказав щось веселе. Блор відповів. Лікар Армстронґ розповів смішну історію. Суддя Ворґрейв, який зазвичай ненавидів чай, схвально посьорбував.

У цю розслаблену атмосферу увійшов Роджерс.

І Роджерс був засмучений. Він промовив знервовано й не до речі:

– Перепрошую, сер, та чи знає хтось, що сталось із шторкою у ванній?

Ломбард різко підвів голову:

– Шторка у ванній? Що, до біса, ви маєте на увазі, Роджерсе?

– Її немає, сер, зникла. Я обходив усе й зсував штори, і та, що в туа… ванній, щезла.

Суддя Ворґрейв запитав:

– Вона вранці там була?

– О так, сер.

Блор поцікавився:

– А яка вона?

– Багряна, із промасленого шовку, сер. У тон із кахлями.

Ломбард сказав:

– І зникла?

– Зникла, сер.

Вони втупились один в одного.

Блор важко промовив:

– Що ж… зрештою… і що з цим робити? Це – божевілля… як і все інше. У всякому разі, це не має значення. Неможливо когось убити шторкою із промасленого шовку. Забудьте.

Роджерс сказав:

– Так, сер, дякую, сер.

Він вийшов, зачинивши за собою двері.

А в кімнаті все наче знову накрилось пеленою страху.

Знову всі нишком спостерігали одне за одним.

VI

Вечерю було подано, спожито й стіл прибрано. Проста страва, здебільшого з консервів.

Опісля у вітальні рівень напруги був майже непосильним.

О дев’ятій Емілі Брент звелася на ноги.

Повідомила:

– Я йду спати.

Віра сказала:

– Я також іду спати.

Обидві жінки пішли сходами нагору, і Ломбард із Блором пішли за ними. Стоячи на верхній сходині, двоє мужчин спостерігали за тим, як обидві жінки увійшли у свої кімнати й зачинили двері. Вони почули, як клацнули два засуви й повернулись два ключі.

Блор усміхнувся:

– Немає потреби нагадувати їм, щоб замикали двері!

Ломбард сказав:

– Що ж, вони цієї ночі у безпеці, у будь-якому разі!

Він пішов униз і другий пішов за ним.

VII

Четверо чоловіків пішли спати годиною пізніше. Нагору підіймались разом. Роджерс із їдальні, де він сервірував стіл до сніданку, бачив, як вони підіймались. Він чув, як вони зупинились на майданчику вгорі.

Потім почувся голос судді:

– Навряд чи потрібно, джентльмени, рекомендувати вам замикати двері.

Блор сказав:

– Ще краще, підставте стілець під ручку. Завжди існують способи відімкнути замок іззовні.

Ломбард пробурмотів:

– Мій дорогий Блоре, ваша біда в тому, що забагато знаєте!

Суддя поважно промовив:

– Добраніч, джентльмени. Щоб ми вранці зустрілись живі й здорові!

Роджерс вийшов із їдальні й нишком дійшов до середини сходів. Він побачив чотири постаті, які увійшли в четверо дверей, а потім почув, як повернулись чотири ключі та клацнули чотири засуви.

Він кивнув головою.

– Усе добре, – прошепотів.

Він повернувся до їдальні. Так, усе готове на ранок. Його погляд привернула дзеркальна таця по центру та сім маленьких порцелянових фігурок.

Раптом