Агата Крісті - І не лишилось жодного

будинку. Потім, незадовго до обіду, я знову вийшла надвір і пішла за будинок. Мені було неспокійно весь день.

Суддя Ворґрейв потер підборіддя. Сказав:

– Залишається Роджерс. Хоча я маю сумнів, що його свідчення доповнять те, що нам уже відомо.

Роджерс, що постав перед судом, небагато розповів.

Увесь ранок він був зайнятий роботою по дому й приготуванням обіду. Він виніс коктейлі на терасу перед обідом, а потім пішов переносити свої речі з горища до іншої кімнати. Він не дивився у вікно вранці й не бачив нічого, що могло стосуватися смерті генерала Макартура. І міг би заприсягтись, що на обідньому столі було вісім порцелянових фігурок, коли він накривав його до обіду.

Після свідчень Роджерса запала тиша.

Суддя Ворґрейв прокашлявся.

Ломбард пробурмотів до Віри Клейторн:

– Зараз прозвучить заключна промова судді!

Суддя мовив:

– Ми дослідили обставини цих трьох смертей у міру наших можливостей. Хоча є імовірність того, що в деяких випадках окремі особи непричетні, ми не можемо з упевненістю сказати, що когось із нас можна повністю звільнити з-під підозри. Я не відступаю від свого переконання в тому, що одна особа із семи, що зібрались у цій кімнаті, – небезпечний і, ймовірно, божевільний злочинець. У нас немає жодних доказів щодо того, хто саме це може бути. Усе, що ми можемо зробити на цьому етапі, – з’ясувати, до яких дій нам потрібно вдатись, щоб зв’язатись із материком і попросити допомоги, та в разі, якщо допомога затримуватиметься (що надзвичайно ймовірно, зважаючи на стан погодних умов), яких заходів ми можемо вжити, щоб гарантувати свою безпеку.

Попрошу всіх ретельно це обдумати й висунути пропозиції, що спадуть вам на думку. А крім того, прошу всіх бути насторожі. Досі робота вбивці була нескладною, бо його жертви нічого не підозрювали. З цього моменту нашим завданням буде підозрювати кожного посеред нас. Заздалегідь попереджений – заздалегідь озброєний. Не ризикуйте та будьте пильні до небезпеки. Це все.

Філіп Ломбард пошепки пробурмотів:

– Засідання суду закрито…

Розділ десятий

I

– Ви в це вірите? – запитала Віра.

Вона та Філіп Ломбард сиділи на підвіконні у вітальні. Надворі лив дощ і свистів вітер потужними поривами, від яких здригались віконні рами.

Філіп Ломбард злегка відкинув голову вбік перед тим, як відповісти. Потім перепитав:

– Ви маєте на увазі, чи вірю я в те, що старий Ворґрейв мав рацію, коли говорив, що це один із нас?

– Так.

– Важко сказати. Логічно, бачите, він має рацію, проте…

Віра підхопила:

– Проте це здається неймовірним!

Філіп Ломбард скривився.

– Взагалі все це – неймовірне! Та по смерті Макартура в одному ми можемо бути впевненими. Не виникає запитань про нещасні випадки чи самогубства. Це – безумовно вбивство. На цей момент – три вбивства.

Віра здригнулась. Вона сказала:

– Це наче нічне жахіття. У мене таке відчуття, що такі речі не можуть відбутися.

Він відповів із розумінням:

– Знаю. Наче в будь-яку мить постукають у двері й принесуть ранковий чай.

Віра сказала:

– Як хочеться, щоб так сталося!

Філіп Ломбард похмуро промовив:

– Так, але цього не станеться! Ми всі у цьому сні! І ми повинні бути насторожі з цього моменту.

Віра спитала, притишивши голос:

– Якщо… якщо це один із них… то хто, на вашу думку?

Філіп Ломбард раптом усміхнувся. Він сказав:

– Як я розумію, ви нас двох виключаєте? Власне, добре. Я напевно знаю, що це не я, і мені не подобаються ті божевільні історії, які вони про вас розповідають, Віро. Ви справляєте враження найбільш розсудливої та врівноваженої дівчини з усіх, що я зустрічав. Я би поставив свою репутацію на захист вашого світлого розуму.

Криво усміхнувшись, Віра промовила:

– Дякую.

Він додав:

– Ну ж бо, міс Віро Клейторн, ви не маєте бажання віддячити мені таким же компліментом?

Віра хвилинку повагалась, потім сказала:

– Ви визнали, що не маєте людське життя за щось святе, та попри це, я не вірю, що ви… той чоловік, який надиктував цей грамофонний запис.

Ломбард промовив:

– Саме так. Якби я вчинив одне чи більше вбивств, то зробив би так лише в тому разі, якщо мав би з них якийсь зиск. Ця масова зачистка не в моєму стилі. Гаразд, то ми себе виключаємо й концентруємось на наших п’яти однокамерниках. Котрий із них А. Н. Оуен? Що ж, просто вгадуючи і не маючи більш на що опиратись, я би вказав на Ворґрейва!

– О! – здивовано промовила Віра. Вона подумала хвилинку чи дві й потім спитала: – Чому?

– Важко сказати точно. Можна почати з того, що він старий чоловік, який керував судом роками. Іншими словами, він грався у всемогутнього бога багато місяців у році. З часом це мало б на нього вплинути. У нього була можливість відчувати себе всесильним, відчувати себе людиною, що мала владу над життям і смертю… і, можливо, у його мозку щось зламалось і він забажав піти на крок далі – стати катом і всесильним суддею в одному.

Віра повільно проказала:

– Так, гадаю, таке можливо…

Ломбард поцікавився:

– На кого б ви вказали?

Без вагань Віра відповіла:

– Лікар Армстронґ.

Ломбард тихо свиснув.

– Лікар, справді? Знаєте, його я поставив би останнім.

Віра похитала головою.

– Ой ні! Дві смерті настали внаслідок отруєння. Це вказує на лікаря. А також не можна забувати той факт, що єдине, у чому ми абсолютно впевнені, – це те, що місіс Роджерс прийняла снодійне, яке він їй дав.

Ломбард погодився:

– Так, це правда.

Віра наполягала:

– Якби лікар з’їхав із глузду, пройшло б чимало часу, допоки хто-небудь це запідозрив. І лікарі дуже багато працюють, з великим навантаженням.

Філіп Ломбард сказав:

– Так, але я маю сумнів, що він міг убити Макартура. Він би не встиг протягом того короткого часу, коли я його залишив самого, – ні, якщо б він не біг туди і назад, а я сумніваюсь, що він достатньо тренований, щоб таке зуміти й щоб по ньому не було помітно.

Віра припустила:

– Він не робив цього в той час. У нього була можливість зробити це пізніше.

– Коли?

– Коли він пішов кликати генерала до обіду.

Філіп знову м’яко свиснув. Він сказав:

– То ви гадаєте, він це скоїв? Дуже холоднокровно.

Віра роздратовано відповіла:

– Чим він ризикував? Він тут єдина особа з медичними знаннями. Він може присягтись, що тіло було мертвим щонайменше годину, і хто йому перечитиме?

Філіп замислено поглянув на неї.

– Знаєте, – сказав він, – це дуже слушна думка. Цікаво мені…

II

– Хто це, містере Блор? Ось що мені потрібно знати. Хто це?

Обличчя Роджерса було напруженим. У руках він стискав шматок шкіри для полірування.

Колишній інспектор Блор сказав:

– Хороше запитання, чоловіче!

– Один із нас, як сказав його світлість. Котрий? Оце я хочу знати. Що за біс у людській подобі?

– Ми всі це хочемо довідатись.

Роджерс різко втрутився:

– Та ви маєте щодо цього власну думку, містере Блор. Маєте, чи не так?

– Мабуть, маю, – повільно проказав Блор. – Але це не означає, що я у цьому впевнений. Можливо, я помиляюсь. Усе, що я можу сказати, – це,