Кондоліза Райс - Демократія

на зустрічі з російською молоддю, я порушила питання стану телебачення. Один молодик зупинив мене. «Дайте-но я розповім вам, що ви бачили в новинах, — сказав він. — По-перше, розповідь про велику людину [Путіна]. По-друге, хто з наступників великої людини сьогодні у фаворі». Я зрозуміла натяк. До президентських «виборів» було ще близько року, і всі знали, що Путін обере або Дмітрія Медведєва, або міністра оборони Сєргєя Іванова. «Третя новина була, — вів він далі, — про якихось невинних людей, яких ви, американці, сьогодні вбили. І четверта — про напрочуд гарний стан сільського господарства».

«Так і було. Вас це не хвилює?» — спитала я.

«Ні», — відповів він.

«Хто дивиться телевізор?»

«Ми з друзями про всі новини дізнаємося з Інтернету».

Усі хитнули головами на знак згоди.

Інтернет уже не був такою безпечною цариною для відвертих висловлювань, як у 2007 році. Знову ставши президентом 2012 року, Путін завершив знищення каналів медіа, які могли кинути йому виклик. Блогери, як-от Алєксєй Навальний, що використовували Мережу для політичної організації, перебували під арештом. Інші реформістські сайти спочатку зазнавали відключень, а потім і зовсім закрилися. У липні 2012 року Дума ухвалила закон, який дозволяв уряду створювати списки сайтів, які підлягали блокуванню без можливості оскарження. Це подавалося як боротьба з порнографією та екстремізмом, а насправді ліквідовувалися законні сайти. 2014 року однодумці Путіна почали контролювати ВКонтактє (ВК), відомий як російський Facebook. Гріх ВК полягав у тому, що за його допомогою скликали антипутінські демонстрації під час виборів. Юний засновник ВК Павєл Дуров змушений був піти з посади і 2015 року виїхати з Росії.

Поступово позникали молоді інститути, які могли підтримати російську демократію, — незалежні регіональні лідери, вільна преса, рештки трудового законодавства, що залишилися після нападу Єльцина. Залишки незалежного судочинства зникли в процесі політичних судилищ проти олігархів, на яких указав Путін, і закони, які віддали всі призначення до судів аж до Верховного суду на розгляд Кремля. Останнім притулком молодої демократії було громадянське суспільство, що боролося з поверненням до авторитарності з більшою відвагою, ніж будь-коли це робили ліберальні політики.

Чимало неурядових організацій добре фінансувалися з зарубіжних приватних джерел та західними урядами включно з АМР США. Національний фонд демократії — приватна організація, правління якої складається з поважаних громадян, але вона фінансується урядом США. Разом із європейськими колегами ці організації підтримували нові російські інститути. Керівники їздили за кордон на наради, і їхні імена були добре відомими міжнародній спільноті, яка прилюдно їх підтримувала.

У країні ці організації були популярними й відомими своїми добрими справами. Наприклад, під час однієї своєї поїздки я познайомилася з винятковою жінкою Свєтланою Котовою, котра сама мала поганий зір і зверталася до громадян від імені людей із обмеженими можливостями. Всі знали, що за радянської доби, коли суспільство обожнювало досконалу радянську людину, інвалідів сприймали як сміття — міліція достоту вимітала їх із вулиць. Співчутливий заклик Котової подолати таке ставлення був настільки популярним, що навіть Путін намагався використати її у своїй пропаганді, запропонувавши провести 2005 року саміт інвалідів у Кремлі.

Аж ось Дума ухвалила закони, які вимагали від неурядових організацій реєструватися й розкривати джерела закордонного фінансування. Незабаром закон заборонив одержувати ресурси з-за кордону під приводом захисту національної безпеки. Сотні організацій закрилися, а ті, що лишилися, піддавалися звинуваченням прокуратури й поліційним рейдам. Путін як автократ знав, що дозвіл громадянам організовуватися в приватному просторі, попри користь для суспільства, мав і політичні наслідки. З ліквідацією громадянського суспільства завершилося руйнування створених інститутів демократії.

Події, що відбувалися після сходження Владіміра Путі на впродовж якихось п'ятнадцяти років, порушували тривожне питання: чи можливо, щоб за такий короткий час одна людина розвалила інституційні підвалини демократії у країні. Ми побачили, як умови розвалу СРСР і наступний хаос створили підвалини авторитарного правління в Росії. Проте, на відміну від Саддама Хусейна або династії Кіма в Північній Кореї, Путін не править як абсолютний тиран. Він радше вміло конструював і живив альтернативну інституційну основу для підриву ліберальних змін.

У сьогоднішньому взаємопов'язаному світі повзучий і вишуканий авторитаризм неліберальних обраних лідерів є більшою загрозою для демократії, ніж якби вони чавили її танками на міському майдані. Владімір Путін застосовує достатньо репресій для залякування населення, а не для того, аби кров уже текла вулицями. І він насолоджується достатньою лояльністю громадян, що підтримують його владу.

Попри те що в путінській Росії важко визначити надійність опитувань, які показують його популярність у 70 % і вище, немає сумніву, що в нього справді є велика база підтримки. Коли Путін прийшов до влади у 2000 році, його підтримка була вельми широкою, що відбивало особливості демографії країни. Його прибічники походили з усіх вікових, майнових та освітніх груп. Сьогодні найбільше його підтримує сільське населення, старші люди, військові та ті представники середнього класу, заробіток яких залежить від держави. І Путін щедро подбав про них — від збільшених пенсій до витрат на інфраструктури! проекти у своїх найнадійніших районах поза містами.

І справді, його вважають лідером, який налагодив зламану пенсійну систему. Понад 35 % електорату складається з пенсіонерів (Росія — країна, що старіє, із низькою народжуваністю та високою захворюваністю і смертністю). У 1990-ті роки розмір пенсій упав на 40 %, а просто одержання чеку перетворилося на ненадійну гру в очікування. 2002 року Путін серед своїх пріоритетів визначив удосконалення системи й попри аргументи економістів на користь протилежного підходу відмовився піднімати надто низький вік виходу на пенсію: 55 років для жінок та 60 для чоловіків. Не дивно, що старші люди підтримують його.

Ба більше, опозиція Путіну зосереджена переважно в Москві. На виборах 2012 року єдиним округом, у якому він не переміг, була столиця. А от сільські виборці його люблять, і саме в таких округах його імідж, відбілений улюбленими історіями на державних телеканалах, найбільш героїчний. Путін підтримує контакт із цими виборцями через спеціальних представників президента в кожному федеральному окрузі.

Показова щодо цього історія Ігоря Холманських. За кілька місяців він із невідомого робітника танкового заводу на Уралі перетворився на повпреда президента Путіна в області. Спочатку він з'явився на національній сцені в одному з путінських телешоу з дзвінками в ефір наживо під час передвиборчої кампанії 2012 року, де висміяв антипутінських протестувальників у Москві й запропонував привезти заводську бригаду, щоб допомогти поліції «захищати стабільність». Путін згодом на передвиборчих мітингах називав його втіленням російського робітника, і зусилля Холманських, спрямовані на підтримку Путіна, були належно винагороджені. Після повернення Путіна на