АнєчкаLB - Більше, ніж альстромерії. Менше, ніж скріпки, АнєчкаLB

 – Я боюся припуститися помилки у вашій присутності. Я можу зробити що-небудь не так, і ви більш ніколи до мене не прийдете. Або що ми більш ніколи не побачимося. Це тримає мене у постійній напрузі.

 – А якщо я скажу, що цього не станеться, ви мені повірите?

 – Це твердження піддасться сумніву не один раз.

 – Які ще у вас є дивні страхи?

 – Наскільки дивно те, що мене лякає, наприклад, м’ясна крамниця?

 – Магазин м’ясних продуктів? – уточнив уважний співрозмовник. – Трохи дивно.

 – Ну як же так? Там на полицях і вітринах лежать розчленовані вбиті тварини! Хіба це не повинно лякати? Мене турбує ще й те, що для багатьох інших це звичайний магазин. Чому для них вважається нормальним заходити туди і купувати закривавлені частини тіл і органи бідних мертвих тварин? Та від однієї думки про це в тремтіння кидає! Як люди туди заходять? Як вони це можуть їсти? Як вони взагалі можуть хоч щось їсти після побаченого? Це жахливо! Найстрашніше місце у нашому місті. Я дуже засмучена, що є такі заклади, як зоопарки і цирки, а тут...

 – У світі є багато жахливого, несправедливого, сумного і незаслуженого. Іноді від нас нічого не залежить. Іноді ми не маємо можливості щось змінити. Але ми можемо вибрати, як на це реагувати і наскільки болісно через себе це пропускати. Від цього вибору залежатиме наше психічне здоров’я. Навчіться берегти свій спокій. Ставте своє запитання, – зітхнув співрозмовник.

 – Навіщо ви періодично торкаєтеся до мене? – хвилювання вплинуло на чіткість і гучність слів. Але Бастьєн їх розібрав.

 – Тому що це нормально – торкатися інших людей. І я виголосив би ще кілька речень, але ви помилково можете сприйняти мене за романтика. А я ознайомлений із вашою думкою про них. Тому я просто нагадаю, що дотик – один із наших органів чуття. І цілком природно ним користуватися. Якщо вам це неприємно – я буду уважнішим, щоб надалі не порушувати меж вашого особистого простору і законів недоторканності. Однак, якщо чесно, навіть не уявляю, де б ви зараз були, якби я вас не схопив. Тож іноді – це вимушений захід.

– Ви можете до мене торкатися, – ще тихіше повідомила непримітна особа. – Просто мені це в новинку.

Велика машина зупинилася біля тюльпанового поля. Дійсно, чудове місце. Такі яскраві кольори! Барвисте море. І краю не видно...

Дівчина вийшла із фургона й обережно ступила між рядів чарівних рослин, знявши свої туфельки. Дивовижно! Очі розплющилися і не моргали. Стільки зростаючих квітів вона ще ніколи не бачила. Це неймовірне місце! Аж дух захоплює. І чому Бастьєн сказав, що вона засмутиться? Цим квітам добре. Вони ростуть, живуть і спілкуються між собою. Чому засмучуватися? Це ж незрізані квіти. Ой! Це ж звідси їх возять у магазин. Щодня зрізають і відвозять на продаж в’янути і гинути...

Пейперкліп зовсім притихла. Захоплена усмішка зникла.

Очі наповнилися смутком і сльозинками.

 – Я ж казав. Але я все одно хотів, щоб ви це побачили, – супутник обережно обійняв за плечі засмучену особу. – А ви подумайте про це так: вони ж не будуть квітнути вічно. Це триває зовсім недовго. І уявіть, як їм прикро від того, що вони розквітли, а цього ніхто не помічає. Їх побачать тільки ті, хто приїхав сюди. Але, як самі можете зауважити, тут нікого, крім нас, немає. І, можливо, їм сумно від того, що їхньою красою не захоплюються. Це як, наприклад, збиратися на зустріч: зробити зачіску, вибрати найкрасивіше вбрання, подати свою зовнішність у найвигіднішому світлі, а в підсумку побачення не відбудеться, тому що на нього ніхто не прийшов. Або готуватися до виступу: довго і скрупульозно збиратися, репетирувати, а зал виявиться без глядачів. Вони теж, напевно, хотіли б дарувати приємні емоції. Порадувати когось своєю дивовижністю перед тим, як відцвісти. Їм теж хочеться визнання, помітності. А інакше, навіщо вони такі?

Містечко, в якому мешкає Бастьєн, дуже привітне і душевне. Акуратні маленькі вулички, ставок із качками, доглянута трава, невеликі житлові будиночки, пишні крони дерев. Так мініатюрно і мило. І по-домашньому затишно. Захопленій особі там дуже сподобалося. Це все так. Але вона частіше розглядала свого супроводжуючого, ніж навколишнє. Ловила себе на тому, що безперервно на нього дивиться. Чесно намагалася відводити погляд, але він уперто повертався назад. Її заворожувало все: його міміка і жести; його мовлення; його голос; елементи його зовнішності; те, як він поправляє волосся; те, як поводиться; те, як під час розмови рухаються його губи. І, звичайно ж, мало розуміла, про що саме він говорить. Вона не могла надивитися. Це так, ніби їси і їси, а в підсумку все одно голодний. І незрозуміло: чи то їжа така смачна, чи то давно не їв. Що за чаклунство? Як боротися із цим дурним станом? Їй самій стає вже ніяково від того, що вона так за ним спостерігає. Може, дається взнаки її відокремленість від інших людей? Чи це саме ця людина так на неї діє? У вас теж буває таке?

 – Хочете, зайдемо до мене в гості? – запропонував постачальник квітів. – У мене немає молока, але я можу приготувати для вас малиновий чай.

 – Було б чудово, – усміхнулася непримітна особа.

Вантажівка привезла їх до маленького будиночка з м’якою галявиною.

 – Гойдалки, – усміхнулася непримітна особа, підходячи ближче до підвішеної на ланцюгах лавки.