АнєчкаLB - Більше, ніж альстромерії. Менше, ніж скріпки, АнєчкаLB

 – Начебто ні, – розгубилася дівчина.

 – А з такою ж усмішкою? – продовжував водій.

 – Теж ніби не траплялися.

 – А з таким же поглядом?

 – А що, у мене якийсь особливий погляд?

 – Унікальний. Адже погляд – відображення світу. Як і вся ви. Немає більш на всьому просторі другої такої ж людини. І не буде. Ось ви. Зараз. Така. Єдина. І вже хоча б за це потрібно себе цінувати. За свою неповторність. За відкритість і правдивість. І це я ще не говорив про ваші якості та чесноти. Запам’ятайте, одного разу ви зустрінете людину, яка буде в захваті від вас. Від того, що ви саме така. Вона бачитиме у вас нескінченний список того, що їй подобається. Можливо, ви вже знайомі із цією людиною, але не надаєте їй значення. А, може, вам ще тільки доведеться зустрітися. Хто знає. Але я вірю, що їй вдасться переконати вас у тому, що ви – неймовірна цінність. Будьте із собою ввічливішими. Дбайливішими. Ласкавіше. Навіть до тих даних, які вам чомусь не подобаються. Домовилися?

 – Спробую.

Машина раптово зупинилася.

 – Спробуйте. І просто зараз. Ми не зрушимо з місця, поки ви зробите собі хоча б п’ять компліментів. Ось дзеркало. Дивіться на себе і скажіть їх уголос. Тільки так, щоб я в це повірив.

Таке завдання явно спантеличило Пейперкліп. Вона розглядала своє відображення і мовчала. Що можна про себе хорошого сказати?

 – Я можу продиктувати вам не менше сотні компліментів нашій дивовижній природі. Про себе подумаю, а потім вам повідомлю. Під час нашої наступної зустрічі, – попутниця спробувала ухилитися від неприємного випробовування.

 – Ні, ну ж бо саме зараз. Це нескладно. Ви навчитеся. Така вправа стане для вас щоденним обов’язком.

Розхвильована дівчина відвела погляд і взагалі не хотіла дивитися у дзеркало. Надто вже вона не любила своє відображення.

 – Сміливіше, – підбадьорював чоловік.

Пейперкліп змусила себе зробити спробу виконати поставлене завдання. Вона вдивилася у своє обличчя. Що тут можна побачити хорошого?

 – Не можу, – губи здригнулися і сльози наповнили налякані очі. – Я не подобаюся собі. Я прозора. Я нікому не потрібна. Про мене взагалі мало хто знає. Якщо я пропаду – цього навіть ніхто не помітить. Навіщо я взагалі з’явилася у цьому світі? Адже я не зробила нічого такого, щоб хоч хтось зміг би про мене згадати. Ні подвигів, ні користі, ні винаходів. Жодних слідів. Не яскравіше тіні. І я ненавиджу себе за боягузтво і за безмірну кількість страхів. Я біжу від них, а вони біжать разом зі мною. Я хочу від них сховатися, але вони знають про всі мої місця укриття. Не уявляю, куди від них можна подітися. І знаєте що? Я – не більш ніж річ, що займає місце в кімнаті, яку винаймаю. А зараз розсілася на сидінні вашої машини. І, повірте, мені дуже соромно, що ви бачите мене такою, яка я є. Адже я так ретельно старалася, щоб оточуючі люди, навіть якщо колись і помітили мене, то вирішили, що я щаслива людина з променистою усмішкою і спокійною душею. А ви застаєте мене у протилежних станах! Від цього гірше в тисячу разів. Мало того, що це бачать, так ще й до всього, це бачите саме ви. Якщо машина і далі не їхатиме, чекаючи компліментів, то знайте, що їх ніколи не буде. Тож вам доведеться залишитися тут.

Сльози водоспадом полилися з очей. Дівчина поспішила вийти з вантажівки і кинулася тікати від неї якнайдалі.

Бастьєн миттю вискочив слідом за пасажиркою. Звичайно ж він швидко її наздогнав. І міцно стиснув у своїх обіймах. Він був настільки глибоко вражений її словами, що не міг у відповідь підібрати доречних. Бо й подумати не міг, що хтось може бути такої про себе думки. Це паралізувало всі його ідеї. Поки що він вирішив так сильно обійняти цю дивну дівчину, щоб вона зрозуміла, які дурниці про себе говорить.

Схлипування потроху вщухли. Напруга в тілі супутниці знизилася.

 – Порядок? – обережно запитав супутник.

 – Так. Вибачте за це.

 – Ви мені вибачте. Не передбачив, що все так обернеться.

 – Тепер моя черга ставити запитання, – втомлено усміхнулася дівчина, даючи зрозуміти, що емоційна буря минула, що всі зливи пролилися, і що тепер вона вже не стихійне лихо. Супутники повернулися до машини і сіли на свої місця. – Що ви думаєте про горіхи?

Таке несхоже на інші запитання застало зненацька водія вантажівки. Його розгублений вираз обличчя насмішив непримітну особу.

 – Я думаю, що вони... – горіхи. І, найімовірніше, вони теж так про себе думають. А ще вони корисні, судячи з усього, для здоров’я, – Бастьєн теж розсміявся. – Це й було ваше запитання?

 – Я пожартувала. Давайте про інше. За що ви найбільш вдячні?

 – За те, що все саме так, як є. За те, що в мене є. За те, хто я є. За те, що я взагалі є. Все просто. Моє запитання. Ваші страхи у моїй присутності притупилися?

 – Деякі стали приглушенішими, деякі зникли, деякі додалися.

 – Додалися? Вибачте, що ставлю запитання не в свою чергу, але ви мене здивували. Ви ж казали, що не боїтеся мене?

 – А я й не сказала, що боюся саме вас.

 – Тоді про що ці нові страхи?