Вікторія Ван - Дівчинка, яка вижила, Вікторія Ван

Минули роки. Час мав дивовижну здатність згладжувати все, що ми пережили, перетворюючи болючі спогади на щось, що можна було згадувати з легким серцебиттям, але без болю. Гоґвортс уже давно відновився після битви, а ми — ті, хто вижив і переміг — розпочали нові глави в нашому житті. Все, що ми колись знали про війну і страх, тепер залишилося позаду, а попереду було життя, сповнене нових почуттів і спокою.

Рон і Герміона були першими серед нас, хто вирішив зробити крок уперед і зв'язати свої долі назавжди. Їхнє весілля було чимось абсолютно природним, тим, до чого всі ми йшли стільки років. Їхні стосунки, які пройшли через випробування війною, стали ще міцнішими. Герміона виглядала як ніколи щасливою в той день. Вона сяяла, одягнена в білу сукню, її обличчя було сповнене радості та ніжності до Рона, який стояв поруч, трохи знервований, але неймовірно щасливий.

Я пам'ятаю, як сиділа на передньому ряду серед гостей, дивлячись на них із усмішкою. Це було настільки правильно, настільки справжньо — ніби ми завжди знали, що саме так воно і буде. Рон, зі своєю вірністю та добротою, і Герміона, зі своїм розумом і теплом, були створені одне для одного. Їхня хімія, яка завжди була такою очевидною, нарешті знайшла своє завершення.

"Ти знала, що так буде, правда?" — тихо запитав мене Драко, який сидів поруч, взявши мою руку.

Я кивнула, поглянувши на нього з теплом у очах. Ми теж пройшли довгий шлях — шлях, який на початку здався б неможливим. Наші стосунки почалися як щось неочікуване, але перетворилися на те, що я цінувала найбільше в цьому світі. Ми обоє змінилися. Драко вже давно не був тим зарозумілим хлопцем, яким він був колись. Його шлях до відкуплення був важким, але я бачила, як він виріс як людина, як борець за себе і своїх близьких.

Наше весілля відбулося через кілька років після того, як одружилися Рон і Герміона. Це був інший вид свята — тихий, інтимний. Ми не шукали розголосу чи грандіозних урочистостей. Наша історія вже була сповнена великих подій, і тепер ми хотіли лише спокою. Драко був поруч, і я відчувала, що з ним моє життя було нарешті повним. Ми обидва навчилися бачити за зовнішніми оболонками справжні почуття — відданість, підтримку і любов.

І ось тепер, через стільки років після нашої битви, ми разом стояли на платформі 9¾, спостерігаючи за нашими дітьми, які готувалися до свого першого року у Гоґвортсі. Це було дивне відчуття — ніби час зробив повне коло. Колись це були ми — стояли тут, з хвилюванням і передчуттям пригод. Тепер же наші діти займали наші місця.

Мій син, Скіпіо, нагадував мені водночас і мене, і Драко. Він успадкував світле волосся свого батька, але його очі — мої зелені очі — відображали ту саму цікавість до світу, яка колись керувала мною. Він стояв поруч із валізою, намагаючись приховати своє хвилювання.

"Мамо, я впораюся," — сказав він, хоча я бачила, що в його голосі бринить легка тривога.

Я посміхнулася, обіймаючи його.

"Звичайно, впораєшся," — відповіла я м'яко. "Ти сильніший, ніж думаєш. І, пам'ятай, Гоґвортс — це дім. Там ти знайдеш друзів, як ми знайшли свого часу."

Поруч із нами стояв Драко, його рука лежала на плечі нашої доньки, Астрі. Вона була молодшою, але вже дивилася на Гоґвортс із тим самим захопленням і трішки заздрістю, як і її брат. Її очі, такі ж сріблясті, як у батька, світилися від передчуття, але вона знала, що її час ще прийде.

Рон і Герміона стояли неподалік, проводжаючи своїх дітей, Розу і Г’юго. Рон виглядав так само знервовано, як і Скіпіо, хоча намагався цього не показувати.

"Це наче вчора було, правда?" — раптом сказав Рон, дивлячись на мене через платформу, його усмішка була теплою і трохи ностальгічною.

"Так," — відповіла я, дивлячись на поїзд, який був готовий вирушити. "Наче ми самі тільки-но закінчили школу."

Герміона обняла Розу і з усмішкою додала:

"Не хвилюйтеся, все буде добре. Гоґвортс навчив нас багатьох речей. Наші діти теж впораються."

Вона була впевнена, як завжди, але в її голосі було чутно ту саму материнську турботу, яку я відчувала в собі. Наші діти були частиною нового покоління чарівників. Вони не знали війни і страху, які супроводжували наше дорослішання. Вони знали лише світ, де магія була чимось світлим і безпечним, а не зброєю для руйнування.

Коли поїзд нарешті рушив, Скіпіо і Роза махали нам із вікна, а ми стояли на платформі, спостерігаючи за тим, як вони зникають за горизонтом. Це був новий початок для них, і водночас завершення однієї важливої глави для нас.

"Вони будуть чудовими учнями," — сказав Драко, обіймаючи мене за плечі, коли поїзд зник з поля зору.

"Вони будуть ще кращими," — тихо відповіла я, відчуваючи, як серце наповнюється теплом. Ми більше не мали битв попереду, лише життя. Життя, якого ми так довго прагнули.

І це було найкращим завершенням нашої історії — не перемога в битві, а початок нового життя, сповненого любові, миру і магії, яка завжди була нашою частиною.

Тепер все було так, як мало бути.

Кінець