Вікторія Ван - Дівчинка, яка вижила, Вікторія Ван

Мої руки тремтіли, але я тримала свою чарівну паличку з усіх сил. Я бачила, як Волдеморт з останніх сил намагається зламати мене, посилаючи своїм закляттям удар за ударом. Але тепер я вже знала, що він був не більше, ніж просто людина, розірвана на шматки своїм бажанням до безсмертя. Його душа більше не була захищена горокраксами. Це був той момент, до якого ми йшли всі ці роки.

В ту мить, коли все закінчилося, світ зупинився. Я не пам’ятаю, чи це був один фінальний удар закляття, чи те, що його магія просто розсипалася в повітрі. Я лише пам’ятаю звук — слабкий і майже незначний звук, коли його тіло впало на землю.

Волдеморт був переможений.

Все довкола затихло. Здавалося, навіть вітер перестав дути. Поле битви було порожнім, і лише наші важкі вдихи порушували цю моторошну тишу.

Я стояла кілька секунд, відчуваючи, як магія, яка колись здавалася такою непереможною, поступово розсіювалася. Волдеморт — людина, що тримала весь світ у страху — лежав на землі, безсилий і переможений. Той, хто колись називав себе «вічним», тепер був лише тінню самого себе.

Першою підбігла Герміона. Її очі були великими, наповненими сумішшю страху і полегшення. Вона обняла мене так сильно, що на мить мені здалося, ніби я повернулася до тієї дівчинки, якою була раніше — безтурботною, яка ще не знала, що таке справжня війна.

"Ми зробили це," — прошепотіла вона, і в її голосі звучало недовірливе полегшення. "Гаррієт, ми справді це зробили."

Я просто кивнула, все ще не вірячи, що це закінчилося. Тягар, який лежав на моїх плечах стільки років, тепер зник, але водночас залишився глибокий відбиток, шрам, який не зникне так швидко, як я сподівалася.

Рон підбіг до нас, його обличчя було червоним від напруги та емоцій, але в його очах блищала перемога.

"Гаррієт!" — вигукнув він, обнявши нас обох. Його сміх змішався з нервовим диханням, і я відчула, як сльози почали навертатися на очі. Це був не плач від горя чи болю — це був плач від полегшення. Ми були живі. І ми перемогли.

"Ми все зробили правильно," — сказав Рон, його голос тремтів від напруги. "Ми… ми дійсно перемогли його."

Ми стояли там утрьох, серед руїн, які залишилися після битви, і в той момент я зрозуміла, що справжня сила полягала не тільки в тому, щоб перемогти Волдеморта. Справжня сила була в нашій єдності, в нашій дружбі. Ми пройшли через цей жах разом, і це нас не зламало, а зробило сильнішими.

Я опустила погляд на тіло Волдеморта, і мене охопило дивне відчуття — суміш жалю і полегшення. Він був людиною, як і всі ми. Він просто вибрав шлях, який вів до самознищення. І цей шлях завершився сьогодні.

"Все скінчилося," — тихо сказала я, дивлячись на Рона і Герміону. "Ми більше не будемо боятися."

Їхні обличчя засяяли полегшенням, але я знала, що це лише початок нового етапу в нашому житті. Попереду буде відновлення, зцілення від ран, які залишила війна. І хоча нам вдалося подолати найбільше зло нашого часу, ми ніколи не зможемо забути те, що пройшли разом.

Після битви світ почав повертатися до життя. Гоґвортс відновлювався після руйнувань, і тепер у його стінах знову лунав сміх учнів. Ми всі поступово оговтувалися від того, що пережили, але я знала, що в кожного з нас залишаться невидимі шрами.

Дамблдор, який залишався поруч до кінця, тепер виглядав старішим і слабшим. Його рука так і не зцілилася повністю після знищення перстня, і я бачила, що він відчуває наслідки нашої довгої боротьби.

Одного разу ми сиділи в його кабінеті, де тепер панувала спокійна атмосфера. Дамблдор дивився на мене своїми глибокими очима, і я знала, що він має ще дещо сказати.

"Гаррієт," — почав він, його голос був тихим, але теплим. "Ти впоралася з цим завданням так, як я ніколи не міг би собі уявити. Ти була не лише героїнею цієї історії, ти стала її серцем."

Я відчула, як горло стислося від його слів. Це був той момент, коли я нарешті зрозуміла, що більше не була тією, хто ховається від власної долі. Я обрала її. І хоча це був важкий вибір, я знала, що не шкодую.

"Я просто зробила те, що мала зробити," — відповіла я, опускаючи очі.

"І це робить тебе справжньою героїнею," — сказав Дамблдор, його усмішка була сумною, але сповненою гордості. "Тепер твоє життя належить тобі, Гаррієт. Що ти будеш робити далі?"

Я замислилася. Питання, яке колись здавалося мені таким далеким, тепер стояло прямо переді мною. Що тепер? Чи є життя після перемоги над Волдемортом?

"Я не знаю," — чесно відповіла я. "Я завжди думала лише про те, щоб перемогти його. Але тепер… я маю все з’ясувати заново."

Дамблдор кивнув, і в його очах промайнула легка тінь смутку.

"Це і є справжній початок, Гаррієт. Ти знайдеш свій шлях. Я в цьому впевнений."

Декілька місяців потому ми з Роном і Герміоною сиділи на березі озера біля Гоґвортсу. Світ змінився, і ми разом з ним. Герміона та Рон тепер були нерозлучними, їхні стосунки стали тільки міцнішими після всіх випробувань. Я була рада за них. Вони знайшли в собі сили не лише вижити, а й відкрити для себе щось більше.

"Ти думаєш, що ми зможемо повернутися до нормального життя?" — запитав Рон, кинувши камінець у воду.

Я подивилася на нього й усміхнулася.

"Нормальне життя? Не знаю, Роне. Мабуть, наше життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Але це не означає, що воно не може бути щасливим."

Герміона підняла голову і кивнула, її очі сяяли від полуденного сонця.

"Ми будемо разом, і це найголовніше. Ми все подолаємо, як завжди."