Ернст Юнгер - Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер

Я вже також чув про це то в тому, то в тому варіанті. Роббі хотів мати рацію під час однієї з наших політичних метаморфоз — і він справді мав рацію. Йшлося про те, що він не бажав підіймати якийсь прапор чи, навпаки, не бажав його спускати — я вже й не пам'ятаю. Хай там як, але спершу його запроторили до в'язниці, а потім до психіатричної лікарні.

Витончене почуття справедливості в наш час є небезпечним дарунком хрещених батьків.

Пиво і вино І

Такі поїздки, як у Везерберґланд, припали на мої секундарні[134] гімназійні роки. У передвипускному та випускному класах я ходив до веслувального клубу. Цілком можливо, що романтика мандрівної компанії мене вже не так вабила, та й співу було трохи забагато, тим більше, що свій голос я поховав у хорі. Напевне, мої товариші по пансіону, кремезні веслувальники, просто мене «загітували». Їх було четверо. Мені було складно відкараскатися від них, і я бігав з ними, як п'яте колесо до воза. Старший, Довгий Гайні, був більше двох метрів заввишки; він загинув у Пікардії. Куля потрапила в голову; окопи споруджували не для велетнів.

До веслування, з яким була пов'язана доволі напружена муштра, я мав невеликий потяг; мій досвід обмежувався поїздками на каяках у притоках Везера та на Бадені біля човнярської станції, де я любив поплавати. Випивали тоді регулярно й методично; раз на тиждень ми ходили до кнайпи «Бременський ключ», доволі респектабельного закладу. Вп'ятьох виходили після вечері з Реденгофа — так звався наш пансіон. Більше чи менше повеселившись, близько одинадцятої ми поверталися назад. Пізніше нам не можна було показуватися на вулиці: це було б порушенням шкільного статуту.

Веселощі під час пивного вечора регулювалися студентськими звичаями, за дотриманням до яких на першому кінці столу пильнував головуючий, а на іншому — фуксмайор[135]. Обидва мали перед собою киї, якими стукали по столу, аби привернути увагу. Пісні та різні церемонії, на кшталт «натирання саламандри[136]», виконували після вигуку «Silentium[137]» та відповідної команди; після цього йшла спокійна частина — «Fidelitas[138]». Пили з кухлів, які мали кришку; часом по колу передавали гумпен[139]. Той гумпен мав форму чобота, який знову й знов наповнювали пивом коштом того, хто пив з нього передостаннім. Коли пиво закінчувалося, треба було або трохи відсьорбнути, або залпом випити все до решти. Якщо при цьому хтось розливав пиво, то казали, що він «спливає кров'ю», і той мусив також платити. Існувала ціла купа порушень, які каралися тим, що треба було випити більшу чи меншу кількість пива — як тоді казали, «прикластися до кухля». Часто в гості заходили інші студенти, колишні однокласники; вони хвалили наше пивне завзяття.

Ці вечори належали до загального порядку; вони не лише поблажливо толерувалися вчителями, а навіть схвалювалися ними. Майже кожен із них посилався на те, що також був активним членом студентського товариства. В університетах не брати участь у студентських святкуваннях, тобто поводитися «як дикий», вважалося майже вадою; все це було залишками того часу, коли одна людина поза своїм гуртом вважалася беззахисною. Цей принцип пронизував кістяк не лише середньовічних, а навіть ще раніших взаємин — часів табу й тотему, своїх кольорів і шрамів, кровного братства та його церемоніалу. Але це не має відволікати нас від основної теми, тобто сп'яніння. Принаймні старші, дивлячись на наші забави, отримували таке саме задоволення, як індіанці, які спостерігають за хлопчаками, що бавляться з луком і стрілами. Відвідувати кнайпи «за межами» було заборонено, тобто походи до сусідніх пивних сіл, де в шинку купували цілу діжку пива й випивали її до дна. Але оскільки такі пивні походи мали особливу притягальну силу, то принаймні раз на рік ми ризикували й обов'язково попадалися — і не так через саме застілля, як через різні дурниці по дорозі назад, що завжди супроводжували подібні походи й залишали по собі сліди вандалізму. Одначе про два чи три такі походи я згадую з особливою приємністю. Таємний ексцес у такому віці природніший за захід під наглядом.

Згадка про цей час неможлива без меланхолії. Перед очима компанія хлопців віком від шістнадцяти до дев'ятнадцяти років у переважно закоротких костюмах зі своєю типовою поведінкою, що виявляється в жестах, висловах та застільних звичаях. Там було щось таке, що здавалося справжнім та ще й дочасним, щось таке, що вже давно нетвердо трималося на ногах. У «Вандерфоґелі» все-таки було вільніше, хоча його романтики було вже замало.

Усі ці взаємозв'язки цікавлять мене лише з перспективи досвіду сп'яніння. І тут можна сказати, що те сп'яніння було не надто сильним. Відвідування кнайпи не має вести до повного сп'яніння, а просто до підвищення та темперування затишності. Виникає бажання посидіти, хоча й питва повинно бути вдосталь. Сам напій має бути легким і приємним, а також мусить годитися для споживання у великих кількостях, і тут годі знайти інші напої, які могли б зрівнятися з пивом, — тут уже треба було б переходити на інший рівень і подумати, наприклад, про чай. Проте споживання чаю та й сам церемоніал, як то можна дізнатися з праці Окакури Какудзо[140], є значно духовнішою справою. Якщо з пивом пов'язаний радісний галас, то з чаєм — радісна тиша під час пауз у спокійній розмові. Чай поєднується також із самотністю нічних розслідів та вправ із медитації, він навіть сприяє їм. Він нічого не нав'язує духу, не вводить сторонні образи, а як музичний інструмент супроводжує вільну видозміну його мелодії. Таке годі сказати про каву, яка у значно сильнішому сенсі може діяти як наркотик.

Не завжди чітка межа розділяє країни пивної та винної культур споживання. Ця межа визначається м'яким, не надто прохолодним і не надто жарким кліматом, в якому росте виноград. У межах цього поясу знову ж таки трапляються терени, на яких виноград набуває надзвичайної витонченості. Для цього має гармонувати багато аспектів: розташування долин річок та схилів, земля, вода, повітря, сонце: космічні й