Саймон Бекетт - Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт

— Де ти торкнувся тіла?

— Плече. Праве.

Том нахилився ближче, роздивляючись, але не торкаючись трупа.

— Там щось є. Саммер, дайте, будь ласка, пінцет.

Він потягнувся й вихопив щось, устромлене в гнилу плоть. Легко потягнув, вийняв.

— Що це? — запитав Кайл.

Вираз обличчя Тома залишався надмірно нейт­ральним.

— Схоже, голка для ін’єкцій.

— Голка?! — вигукнула Саммер. — О, мій боже, він уколовся об голку з трупа?

Том кинув на неї сердитий погляд. Але те саме крутилося в головах нас обох. Як працівник моргу, Кайл мав отримати щеплення від деяких хвороб, переносниками яких могли бути трупи, але є інші, від яких немає захисту. Зазвичай, якщо ти обережний, ризик невеликий.

Якщо немає відкритої рани.

— Переконаний, що хвилюватися нема про що, але все одно краще доставити тебе у відділення невідкладної допомоги, — Том говорив на позір спокійно. — Піди переодягнися, зустрінемося надворі.

Обличчя Кайла побіліло.

— Ні, я… я справді в порядку.

— Я впевнений, що так і є, але краще перевіримо, щоб переконатися, — його тон не залишав можливості для суперечок. Ошелешений, Кайл зробив, як йому було сказано. Том почекав, поки за ним зачинилися двері. — Саммер, ви абсолютно впевнені, що нічого не торкалися?

Вона, усе ще бліда, швидко кивнула.

— У мене не було можливості. Я збиралася допомогти Кайлові підняти тіло, а тут він… Господи, як ви думаєте, з ним усе буде добре?

Том не відповів.

— Саммер, ви теж можете переодягнутися. Я дам вам знати, якщо будете потрібні.

Дівчина не сперечалася. Коли вона вийшла, Том сховав голку в маленьку скляну баночку для зразків.

— Хочеш, щоб я пішов з Кайлом? — запитав я.

— Ні, це моя відповідальність. Поки що продовжуй з першим трупом. Я не хочу, щоб хтось іще наближався до труни, доки я сам не зроблю рентгенографію тіла.

Таким похмурим я його ніколи не бачив. Можливо, голка для підшкірної ін’єкції відламалася й застрягла в тілі випадково, але це малоймовірно. Не знаю, яка думка мене тривожила більше: що голку всадили навмисно чи що це насправді означало.

Що хтось очікував, що тіло викопають.

***

Першою в тебе була жінка. Удвічі старша за тебе і п’яна. Ти бачиш її в барі, настільки п’яну, що ледве може втриматися на стільці. Вона вовтузилася й погойдувалася на барній табуретці, розпатлана й опухла, з ви­снаженим і червоним обличчям, сигарета обгоріла аж до кінчиків заплямованих тютюном пальців. Коли вона закинула голову назад і зареготала, дивлячись на мерехтливий телеекран над баром, її гортанний сміх пролунав як виття сирени.

Ти хочеш її відразу.

Дивишся з іншого кінця кімнати, сидиш спиною до неї, але не відриваєш очей від її відображення в дзеркалі. Оповита димом цигарки, вона підходить до більшості чоловіків у барі, обіймає їх млявою рукою жестом п’яного запрошення. Ти щоразу напружуєшся, ревнощі палають у кишках, мов кислота. Але щоразу її рука зісковзує з плечей, аванси відхиляються. Вона невпевнено повертається до свого стільця, голосно вимагаючи ще однієї чарки, прагнучи заглушити розчарування. І твоя нервозність зростає, тому що тобі відомо, що це буде за ніч.

Так мало бути.

Ти чекаєш свого часу, поки вона вичерпає терпіння бармена. Вислизаєш непомітно, поки вона горлає на нього, чергуючи нецензурні слова зі слізними благаннями. Надворі підіймаєш комір і поспішаєш до сусідніх дверей. Стоїть осінь, дощова імла оповила вулиці, закриваючи ліхтарі жовтими напівтінями.

Кращої ночі годі й бажати.

На її появу знадобилося більше часу, ніж ти думав. Чекаєш, тремтиш від холоду й адреналіну, затримка починає з’їдати нерви. Але ти тримаєшся твердо. Уже занадто часто відкладаєш це. Якщо не зробиш цього зараз, ти боїшся, що не зробиш ніколи.

Потім бачиш, як вона виходить з бару: її хода невпевнена, вона намагалася натягнути пальто, надто тонке для цієї пори року. Вона пройшла повз двері, не помітивши тебе. Ти поспішаєш за нею, серце б’ється в контрапункті до кроків, ти йдеш за нею безлюдними вулицями.

Побачивши попереду сяйво барної вивіски, розумієш, що час настав. Наздоганяєш її, ідеш з нею у ногу. Ти плануєш щось сказати, але язик став товстим і неповоротким. Навіть тоді вона полегшила тобі це завдання; роззирнулася довкола з тьмяним подивом, яскраво червоний рот розтуляється, вона хихикає, дихаючи на тебе цигарковим духом.

— Гей, любчику. Хочеш купити дівчині випити?

Твій фургон припаркований за кілька кварталів, але ти не можеш чекати. Коли рівняєшся з чорною пащею провулка, штовхаєш її туди, тремтячи, витя­гаєш ножа.

Після цього все перетворюється на безлад і плутанину — швидке проникнення, вилив рідини. Усе закінчилося надто швидко, закінчилося, не встигнувши по-справжньому початися. Ти стоїш над нею, важко дихаючи, хвилювання стає чимось сірим та пласким. Це було так? Це все, що було?

Ти біжиш з провулка, переслідуваний огидою і розчаруванням. Лише пізніше, коли голова потроху прояснилася, ти починаєш аналізувати, де була помилка. Занадто сильне нетерпіння, забагато поспіху. Це потрібно було робити повільно, смакувати. Як інакше ти сподіваєшся чогось навчитися? З цим поспіхом навіть не встигаєш дістати камеру з-під пальта. А що ж до ножа, думаєш ти, згадуючи всю раптовість…

Ні, ніж точно зайвий.

Відтоді пройдено довгий шлях. Удосконалено техніку, доведено майстерність до рівня мистецтва. Тепер ти точно знаєш, чого саме хочеш і що тобі потрібно зробити, щоб це отримати. І все-таки ти з ніжністю озираєшся на ту незграбну спробу в провулку. Це був твій перший раз, а перші щенята за плоти кидають.

Поки не впрієш, доти не вмієш.

Розділ 8

— Тринадцять?

Ґарднер узяв баночку зі зразком, що стояла посеред цілої колекції на візку з нержавіючої сталі, та підніс до очей, роздивляючись вміст. Як і всі поряд, вона містила одну голку для підшкірних ін’єкцій, узяту з ексгумованого тіла, — тонкий шматок сталі з темними плямами, залишками розкладеної плоті.

— Ми знайшли ще дванадцять, — сказав Том. Він говорив повільно, виснажений і втомлений, відчувалася напруга повного подій дня. — Більшість із них проштрикнули м’які тканини рук, ніг і плечей, — саме ці місця, за які взялися б ті, хто спробував би перемістити останки.

Ґарднер поставив банку на місце, на його зморшкуватому обличчі з’явилася відраза. Він приїхав сам. Виявилося, що я розчарований відсутністю Джейкобсен, але змусив себе проігнорувати це розчарування. Утрьох зібралися