Саймон Бекетт - Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт

пояснити, чому відбиток пальця Декстера, залишений на касеті від плівки, був змащений дитячою олійкою?

Моє здивування відбилося на обличчі Тома. Ірвінґ удав, що розчарований.

— О, даруйте, Ґарднер про це не згадував? Як на мене, не бачу причини приховувати. Але якщо вбивця не має схильності до зволоження, то я припускаю лише одну причину для використання дитячої олійки в тій хатині. — Він дав нам час це перетравити, переконався, що зерно сумніву впало в родючий ґрунт, і продовжив: — В обох випадках сексуальна мотивація також пояснювала б різні расові профілі жертв: вирішальним спільним знаменником є не колір шкіри, а те, що вони чоловіки. Ні, ми дійсно маємо справу з сексуальним хижаком, і, з огляду на відсутність цього Вілліса Декстера у власній могилі, я б сказав, що він є досить імовірним кандидатом.

— З того, що повідомив Ден, не випливає, що Декс­тер мав кримінальне минуле чи замішаний в історії з насильством, — відповів Том.

Ірвінґ дозволив собі самовдоволену посмішку:

— Дійсно розумні хижаки не потрапляють у пастки. Часто це поважні члени суспільства, вони ховаються, аж доки не помиляться або не розкриють себе навмисно. Патологічний нарцисизм — не рідкість серед серійних убивць. Їм набридає приховувати свої таланти в тіні, і вони наважуються пограти м’язами на публіці. На щастя, більшість із них зрештою перечіплюється саме через власне марнославство. Як ось це.

Ірвінґ театрально вказав на труп у труні. Тепер він обрав лекційний тон, наче ми з Томом були двома не надто кмітливими студентами.

— З огляду на логістику, Декстер не зміг би вчинити задумане без допомоги когось із похоронного бюро, — упевнено продовжив професор. — Або Декстер сам там працював, що навряд, враховуючи його досвід роботи механіком чи ким там. Або ж у нього є спільник. Можливо, коханець. Цілком імовірно, що вони працюють у команді: як активний і пасивний. Це справді було б цікаво.

— Захопливо, — пробурмотів Том.

Ірвінґ кинув на нього різкий погляд, наче тільки зараз запідозрив, що його перли витрачаються на свиней. Але на нас своїх дорогоцінних ідей більше не витрачав, бо з’явилася Саммер.

Вона влетіла до кабінету рентгенографії, та зупинилася, побачивши, що ми стоїмо навколо труни.

— О! Вибачте, мені зачекати надворі?

— Не переймайтеся через мене, — Ірвінґ обдарував її широкою усмішкою. — А втім, вирішувати докторові Ліберману. Він має досить тверді погляди на захист студентів від життєвих фактів.

Том проігнорував цей закид.

— Саммер — одна з моїх студенток. Вона нам допомагає.

— Звичайно, — усмішка Ірвінґа стала ширшою, він розглядав шпильки й колечка, що прикрашали обличчя Саммер. — Ви знаєте, я завжди захоплювався бодіартом. Колись сам думав про татуювання, але в моїй сфері такі речі не сприймаються. Люблю язичницький аспект пірсингу, всю цю концепцію сучасного примітиву. Свіжий підхід, яскравий індивідуалізм — у наші часи.

Саммер зашарілася, радше від задоволення, ніж від збентеження.

— Дякую.

— Не потрібно мені дякувати, — чарівність Ірвінґа працювала на повну потужність. — Маю зо два підручники з примітивного бодіарту, які можуть вас зацікавити. Можливо…

— Якщо це все, професоре Ірвінґу, нам треба ставати до роботи, — перебив Том.

За усмішкою Ірвінґа промайнуло роздратування.

— Звичайно. Приємно познайомитися, міс…

— Саммер.

Ірвінґ знову вишкірився.

— Моя улюблена пора року[7].

Знявши рукавички, він озирнувся, шукаючи, куди б їх покласти. Не знайшовши відповідного місця, простягнув Кайлові. Асистент здивувався, але покірно прийняв їх.

Ірвінґ вийшов, усміхнувшись Саммер наостанок. Двері за ним зачинилися, запала тиша. Обличчя Саммер розпливлося в усмішці, під висвітленим білявим волоссям щоки цвіли багрянцем. Кайл спохмурнів, у руках досі теліпалися гумові рукавички біхевіориста.

Том прочистив горло.

— То на чому ми зупинилися?..

Поки я знову фотографував виявлені останки, він вийшов зателефонувати Ґарднерові. Групі судово-­медичних експертів потрібно було оглянути труну, але зазвичай це відбувалося лише після того, як ми вилучали тіло. Той факт, що труп був голим, мабуть, нічого не змінить, але я розумів, чому Том спершу звернувся до агента БРТ.

Кайл затримався в кабінеті рентгенографії, хоч потреби в ньому тут більше не було. Проте він так дивився на Саммер, що я не наважився сказати хлопцеві, що той уже не потрібний. Він скидався на побите цуценя.

Том відлучився ненадовго. Повернувся значно жвавішим.

— Ден каже продовжувати. Дістаємо тіло.

Я рушив до контейнера, але Том зупинив мене.

— Кайле, не міг би ти допомогти Саммер?

— Я? — Обличчя асистента спалахнуло. Він зиркнув на дівчину. — О, ну, звичайно. Без проблем.

Том підморгнув мені. Кайл підійшов до Саммер, яка вже поралася біля алюмінієвого контейнера.

— Тобі за штатом лук і стріли не приписані? — прошепотів я, поки наші молоді колеги розбиралися, як краще підняти тіло.

— Іноді в таких справах доводиться трішки допомагати, — усмішка Тома швидко згасла. — Ден прагне зрушити справу з місця. Зазвичай я залишив би ці останки, доки не закінчу працювати над тими, що з хатини, але за теперішніх обставин…

Раптово почувся зойк. Ми озирнулися й побачили, що Кайл стоїть біля труни, дивлячись на долоню в рукавичці.

— Що не так? — підійшов до нього Том.

— Щось мене вкололо. Коли торкнувся тіла.

— Пробило шкіру?

— Я не впевнений…

— Дайте гляну, — запропонував я.

Міцні гумові рукавиці сягали майже ліктя. Кайл весь замастився рідиною з напіврозкладеного тіла, але рваний отвір на долоні видно було чітко.

— Усе гаразд, справді, — винуватим голосом пробурмотів хлопець.

Не звертаючи уваги, я стягнув його грубу рукавичку. Рука Кайла була зморшкуватою та блідою після контакту з гумою. У центрі долоні темніла пляма крові.

— Ходіть під кран. Аптечка є? — запитав я.

— Має бути в секційній залі. Саммер, біжіть, будь ласка, принесіть, — попросив Том.

Кайл дав мені провести його до раковини. Я опус­тив руку хлопця під проточну холодну воду, змиваючи кров. Рана була крихітною, ледь завбільшки з укол шпилькою. Але від цього не ставала менш небез­печною.

— Усе добре? — запитав він, коли Саммер повернулася з аптечкою.

— Якщо у вас є всі щеплення, я впевнений, що все буде гаразд, — сказав я, додаючи голосу якомога більше впевненості. — Ви зробили всі щеплення?

Він кивнув, з тривогою спостерігаючи, як я промиваю рану антисептиком. Том підійшов до труни.