Ольга Юліанівна Кобилянська - Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська

Одної хвилі говорить, як належиться, а там… знов мов з розуму сходить… А й Гриця їй жаль… Вона Настки, яку він бере, – не знає, а Тетяну знає. О, її Тетяна! Чому не падала вона йому до пари? Чим не доріс він щастю злучитися з нею? До кінця її любити? До кінця!! Красою своєю? Він же красний, як той місяць на небі. Іншим чим? Не знає. І вона чує, що не годна тут щось розібрати, і що тут щось плутається, заглушує її, що не для її ума… Та їй таки жаль Гриця; хоча вже й так, хоча вона йому і чужа, бідна циганка лише, якої він, може, в житті і не згадає більше – їй чомусь жаль Гриця, і ворогувати вона на нього не годна. Серце не дає.. . . .

Було вже коло півночі, а Мавра все сиділа, тонула в гадках.

Сон її не брався.

До місяця, зір молилася, в смутку тонула. Чи перебув хто таку жалем перепалену ніч, самітний, в глибині лісів, як вона? – питала себе.

Ні. Не самітний.

Округ неї столітня деревина, проти неї місяць, а долиною, в пропасті, потік. Жене, шумить в святім супокою ночі, виблискується плавучим сріблом до магічного сяєва місячного, а в висоті зорі…

Не самітний.

– Господи, змилосердися над нами, відпусти нам гріхи наші, – прошептала, вдарившись кілька разів в груди, Мавра і вернула в хату.

* * *

Світлиця в Іванихи Дубихи слабо освічена.

Перед великою іконою Пресвятої Богородиці горить, блимає світло. Іваниха Дубиха лежить напівроздягнена на своїй постелі і надслухує; а надслухуючи, чує, що Тетяна, котра недалеко від неї лежить, все з одного боку на другий прокидається… і від часу до часу щось незрозуміле говорить.

– Не спиш, доньцю? – питає врешті мати, що сама ще ока не примкнула, а все наново горем доньки перемучуючись, кождого її руху стереже.

– Ні, – відказує Тетяна і зривається з постелі на рівні ноги.

– Що то шумить, мамо? – питає.

– Це ж наша ріка, донько.

– Ріка?

– Так. Над котрою наш млин і наша хата стоять. Та спи, доньцю, спи. Господь все з тобою. Він все стереже тебе. А в твоєї матері лиш ти одна на світі. Спи…

– Я йду, мамо, я йду, – відказує Тетяна спішно і вже стоїть на рівних ногах перед матір’ю, дивиться на неї чужими блискучими очима. – Я йду.

Мати жахається її, майже умліває з жалю-остраху.

– Куди йдеш, рибчино? – питає лагідно півголосом і бере так само обережно руку доньки межи свої долоні.

– Цвіту папороті шукати, – відказує дівчина спішно. – Буду все знати – казав Гриць – все. Я йду, мамо…

Мати бачить перед собою з переляком лиш двоє блудних чорних очей з блідого змарнілого лиця.

– Не йди тепер, донько, ніччю, – втихомирює, давлячися сльозами, – тепер північ. Підеш завтра. Мене саму лишаєш?

– Завтра не північ, – відказує Тетяна і зараз, мов опам’яталася, сідає слухняно коло матері.

– Завтра не північ, донько. Завтра неділя.

– Неділя. Так, так, неділя, – підхоплює Тетяна і додає, надумуючись, півголосом: – Мавра казала: «В неділю рано», і нараз урвала, мов стала щось інше пригадувати. А по хвилі почала знов: – В неділю рано…

– В неділю рано, – підхоплює собі мати і потверджує: – В неділю рано підеш. Обидві підемо Господу помолитися.

– Цвіту шукати, – прокидається знов Тетяна неспокійно і шукає блудними очима за чимось у хаті.

– Цвіту шукати, – повторює спокійно півголосом мати і обіймає і тулить хору доньку до себе, коли тим часом її очі заливаються слізьми. – Цить, синку, цить. Спи, донько, спи! – утихомирює її і гладить і тулить до грудей, мов малу дитину.

– Все буду знати, – каже співучим півголосом Тетяна і тулиться тісно і довірочно до грудей матері, заплющуючи очі мов до сну. – Все… бу-ду зна-ти.

– Все будеш знати, – відказує мати так само півголосом.

– А як сніг упаде, буду в твоїй хаті, – обзивається знов Тетяна.

– Будеш у моїй хаті, – відказує осторожно шепотом мати, зрозумівши інстинктивно, що донька з Грицем розмовляє.

– Я прий-ду! – кличе нараз Тетяна здавленим беззвучним голосом, затиснувши лице до грудей матері. – Я прийду.

– Прийди, зозулько, прийди, – відказує все шепотом мати і перестає дихати, щоб божевілля не зворушувати, рухом не збільшати. – Прийди!

– Я Туркиня…

– Туркиня моя пишна.

– Твоя одна на світі…

– Моя одна на світі…

– Твоя, – шепче Тетяна, як усипляюча дитина.

– Моя…

Врешті утихло.

Тетяна дише неспокійно, а по лицю матері зсуваються чимраз частіше великі пекучі сльози.

– Твоя, – шепче ледве чутно Тетяна.

– Моя.

Врешті утихло.

. . . .

Іваниха Дубиха не рухається більше, а дивиться, мов на ангельський образ, на бліде лице своєї нещасної дитини, котра що кілька хвиль то опам’ятовується, то знов блудом думає.

Через кілька довгих, мов убитих, хвиль спокійно…

Іваниха Дубиха схиляється впосліднє над нею і глядить крізь сльози і дрижить.

Спить Тетяна? Так тихо… тихо…

Так. Здається, спить.

Ба ні.

Не спить. Ось вона підносить голову з грудей матері, розкриває великі свої блудні очі і питає знов:

– Що то шумить, мамо?

– То наша ріка.

– Ріка?..

– Так, доньцю. Що над нею наш млин і наша хата стоять.

Тоді Тетяна затулює наново очі і, притискаючись з неописаною ніжністю і довірочністю до грудей матері, усміхнулась і починає півголосом співати:

Гей, на Івана, гей, на Купала… гей, гей, гей!..Красна дівчина долі шукала – гей, гей, гей!..

– Гей, гей, гей… – повторює мати і хлипає, давиться своїми сльозами. – Гей, гей, гей…

– Долі шукала, – обзивається впосліднє, засипляючи, Тетяна.

– Долі шукала, – пішло умліваючим шепотом з уст матері…

* * *

В неділю рано жене Тетяна в ліс.

Мати не здержує її, бачить – гірше, як супротивляється. Нехай, – думає, – відсумує своє горе в лісі, де його здобула; нехай буде їй якийсь час свобода і воля по душі у всіх, що збажає, а там побачать…

Тут вдолині вона не годна її успокоїти, тож як її серце бажає, так нехай їй буде. В тишині лісу вона поволі подужає. День за днем, чимраз більше доведе її до спокою. А там… може, і стара Мавра розважить потрохи своїм словом, вона їй як друга мати, вона, мати, поки що безсильна.

. . . .

Іде Тетяна не своїм кроком то в гору, то вдолину білою стежчиною; раз з широко отвореними очима, а раз з стуленими, мов дрімає, а все про лихо товпляться в неї думки, та про те, щоб його убити. Аж і опинилася коло Маври.

Але чого вона до Маври? Вона, здається, до неї не хотіла. Вона по цвіт папороті прийшла. Ага! – схаменяється нараз, – вона хотіла того, щоб Мавра спитала про Гриця, про лихо раду дала. Мавра? – вона розсмівається. Мавра не дасть ради, її від Маври відпихає. Їй від Маври страшно. Мавра вже не любить її… Вона любить Настку.

Розпачаючи отак, Тетяна не помітила, що опинилася коло відчиненого вікна Маври…

Так. Їй від Маври страшно.