Михайло Васильович Лукінюк - Обережно: міфи!

вермахтівських зайд. А от «свої», виявляється, на цьому серйозно спеціалізувалися. Так, «батько і вчитель усіх радянських людей», а на ту пору — ще й Верховний Головнокомандувач Й. Сталін наказом № 0428 від 17 листопада 1941 р., прикриваючись грифом «Секретно», вимагав (Скрытая правда... — 1992. — с. 211): «Руйнувати і спалювати дотла всі населені пункти в тилу німецьких військ на відстані 40–60 км углиб від переднього краю і на 20–30 км праворуч і ліворуч від доріг. Для знищення населених пунктів у вказаному радіусі негайно кидати авіацію, широко використовувати артилерійський та мінометний вогонь, команди розвідників, лижників і підготовлені диверсійні групи, споряджені пляшками із запалювальною рідиною, фанатами і підривними засобами (створюється враження, що жодної нестачі у згаданих бойових засобах, боєприпасах і особовому складі РСЧА на ту пору не відчувала, та й воювати їй належало зовсім не з німцями! — М. Л.)... ЦАМО СССР. — ф. 353. — Оп. 5864. — Спр. 1. — Арк. 27».

І виконували! Ще й вибачалися за те, що «до отримання наказу Ставки у цій справі дійсно виявляли лібералізм...» Але тепер, доповідав 21 листопада воєнком 53 кавалерійської дивізії батальйонний комісар Гомазков (там само. — с. 212), «в нашій дивізії цього нема. Тільки за 19 і 20 листопада нами спалено чотири населені пункти... особисто спостерігав, як ці населені пункти були охоплені полум’ям. З цією метою створюємо спеціальні групи бійців... У подальшому ваші вказівки будуть виконуватися з іще більшою наполегливістю...» А вже штаб армії (5–ї) без жодних «ліричних» відхилень рапортував 25 листопада про десятки — у списку наведені назви 53 — населених пунктів, серед яких 18 було «спалено військами повністю», 30 «спалено частково», 2 «зруйновано артилерією», а від решти «залишилося 5–6 будинків». Крім того, «організовано 9 диверсійних груп кількістю по 2–3 особи і відправлено в тил противника із завданням підпалення (пригадую, як у роки червоно–краваткового дитинства, вперше побачивши світлину чи, можливо, малюнок з трагічною сценою страти Зої Космодем’янської, ім’я якої носив один із піонерських загонів школи, був здивований дивним написом на табличці, що висіла на її грудях: «Поджигатель». Подумав, що цим фашисти, певно, хотіли принизити велич подвигу відважної партизанки. Те, що це може відповідати дійсності, а тим паче, що розлючені селяни самі відновлювали таких «партизанів», якось навіть не спадало на думку... — М. Л.)... ЦАМО СССР. — ф. 326. — Оп. 5045. — Спр. 1. — Арк. 62–63» (там само. — с. 213–214).

Однак «на горі» навіть така ревність видавалася замалою, і вже 27 листопада командувач Західного фронту генерал армії Жуков видав ще один — і теж секретний — наказ за №01126, у якому, зазначивши, що подекуди командири з’єднань і частин, «побоюючись “оточення” не вживали жодних заходів» щодо виконання відомого наказу Верховного Головнокомандувача, далі, зокрема, вимагав (там само. — с. 215): «...6. Одночасно із пристосуванням населеного пункту до оборони складати план і здійснювати підготовчі заходи щодо знищення шляхом руйнування або спалення всіх житгєвих центрів, будівель, запасів продуктів і матеріалів у випадку змушеного залишення населеного пункту». І далі — знову йдуть численні донесення про виконання тих варварських наказів. А те, що така «боротьба з ворогом» прирікала на голодну й холодну смерть тисячі мешканців тих населених пунктів, переважно дітей, жінок, стариків (своїх!), збанкрутілих «захисників народу» не надто хвилювало — усе потім спишеться на кровожерних окупантів...

(обратно)

110 Основи такої «тактики» були закладені ще Леніним. «Вже після укладання мирних договорів з Естонією та Латвією (1920 р. — М. Л.) голова радянського уряду дізнається, що на території тільки–но утворених держав, здається, йде запис добровольців до загонів, що борються з Радянською Росією» (Латышев, 1996. — с. 31). Не вдовольнившись дипломатичними протестами, керівник більшовицької Росії у власноручно написаних записках наказує «вжити військові заходи, тобто постаратися покарати Латвію та Естляндію військовим чином (наприклад, «на плечах» Балаховича перейти де–небудь кордон на 1 версту і повісити там 100–1000 їхніх чиновників та багачів. — М. Л.)» (ЦПА ИМЛ. — ф. 2. — Оп. 2. — д. 447)». Та невдовзі таке покарання видається «великому гуманістові» вже замалим. Тож у наступній записці він додає: «Під виглядом “зелених” (ми потім на них і звалимо) пройдемо на 10–20 верст і перевішаємо куркулів, попів, поміщиків (усіх, які трапляться! — М. Л.). Премія 100000 крб. за повішаного» (ЦПА ИМЛ. — ф. 2. — Оп. 2. — д. 380».

(обратно)

111 І хоча вони, як зазначає 3. Ковалевський, незаперечно доводять, «хто у цій боротьбі був жертвою, а хто агресором... однак і далі (мається на увазі кінець 80–х років XX ст. — М. Л.) покоління поляків виховуються в дусі страшенної брехні про український визвольний рух». Тож і не дивно, що відголоски усталено–неприязного в минулому ставлення поляків до українців збереглися донині. Як, зокрема, виявили дослідження, проведені польськими соціологами (Войтенко, 1996. — с. 63), «для поляків українці — найгірші, але ми (вдосталь насьорбавшись московських «розкошів»? — М. Л.) сприймаємо поляків, як рідних», а отже, попри усі історичні колізії «поляки, які нині живуть в Україні, є одними з найближчих до нас за традиціями й культурою» — і це не може не радувати. Хочеться сподіватися, що й поляки з часом позбавляться узвичаєної українофобії. Певні подвижки у цій справі вже помітні: Польща, наприклад, була першою з–поміж тих, хто визнав нинішню незалежну Україну. Та й багаторазові наголошення польского керівництва на неможливості побудови будь–якої системи європейської безпеки без України, а надто практичні «проукраїнські» дії Польщі на міжнародній арені незаперечно свідчать, що довготривала епоха протистояння, яка завдала такої неймовірної шкоди обом нашим державам і народам, змінилася нарешті на епоху стратегічного партнерства.

(обратно)

112 За даними Кримського обкому КП України (АД: Справка о бюджете... — 1954. — Арк. 97), «область потребує додаткового відкриття в містах Сімферополь, Феодосія, Керч лікувальних закладів — таких, як інфекційні й туберкульозні лікарні, диспансери, родильні будинки, дитячі ясла. В лікувальних закладах на штатні посади... за нормативами не вистачає в містах 271 лікарської посади і сільській місцевості — 90».