Михайло Васильович Лукінюк - Обережно: міфи!

можливість опублікування цих матеріалів капітан першого рангу Озаровський, що підписав цей відгук, вважав «дуже проблематичною». І не тільки через «секретність змісту», а, зокрема, й тому, що, як писав автор відгуку, в записках «...кінець Севастополя і залишення останніх захисників на загибель без надії на евакуацію — подані без прикрас і без пом’якшення» (там само. — с. 329). Адмірал наказав збере іти один примірник «Записок» для майбутніх дослідників. Але під грифом «секретно»...(обратно)

102 Не залишились осторонь у цій справі й українські дослідники. Так, доктор історичних наук М. Коваль (Київ) у провідному історичному виданні України — «Українському історичному журналі» — стверджує (1991), що «після 250–денної оборони за наказом Ставки залишили місто героїчні захисники Севастополя», не взявши на себе труду з’ясувати, куди саме могли подітись десятки тисяч ошуканих командуванням нещасливців, притиснених до моря ворогом! Цікаво, що саме з цього числа згаданий журнал почав друкувати документальну розповідь про останні дні оборони Севастополя 1941–1942 рр. згаданого Г. Ванєєва, який переконливо — «на основі нових архівних даних» — доводив, що «насправді цього (тобто залишення Севастополя його захисниками за наказом Ставки. — М. Л.) не було»...

(обратно)

103 Цю облудну цифру запустили в хід ідеологи “епохи застою”, підправляючи надто “круглу” хрущовську, якою було замінено вже зовсім неймовірну (“лише” 7 мільйонів) цифру, цинічно — за принципом “а скільки треба?” — “обрахував” ще “друг і учитель” усіх радянських людей. У перебудовчі часи, коли на голови ошелешеного радянського загалу ніби з неба впала неймовірна кількість недоступної раніше інформації, брехливість цієї цифри стала більш ніж очевидною. Горбачов підняв рівень втрат до 28 мільйонів, а радянська історична наука вкотре “обґрунтувала” нову цифру — як і всі попередні, але і їй не судилося пережити “епоху” свого творця, останнього генсека КПРС. Із втратою компартії “керівної та спрямовуючої” ролі процес цих, насправді — трагічних, обрахунків вийшов з–під партійного контролю, і цифри втрат різко пішли вгору. Якщо, скажімо, В. Похльобкін (1999. — с. 498) оцінює загальні втрати СРСР у 40,7 млн (з них непоправні становили 18,391 млн), то В. Король (1995) схильний вважати остаточною “цифру наших втрат 47–48 мільйонів”. Хочеться все ж сподіватися, що всі подальші уточнення будуть відбуватися тільки у бік можливого зменшення цих воістину моторошних цифр...

(обратно)

104 «На нашій землі, — ще в 1943 р. наголошував Командир УПА Клим Савур (АД: Наказ... — 1943. — Арк. 29), — ми ведемо боротьбу з імперіялістичними Москвою та Німеччиною...»

(обратно)

105 Джерела документів: «І. Bundesarchiv (BA). — Koblenz. II I. Auswartiges Amt (АА). — Bonn. XI. International Military Tribunal (IMT) Der Prozess gegen die Hauptkriegsverbrecher von dem Internationalen Militargerichtshof. — Nurnberg, 1945–1946, 42 томи» (там само. — с. 464).

(обратно)

106 Українські націоналісти ще задовго до нападу Гітлера на СРСР не приховували того, що зовсім не збираються покладатися на милість фюрера. Так, у націоналістичній газеті «Українське слово», яка друкувалася у Парижі, ще на початку листопада 1939 р. наголошувалося (Косик, 1993. — с. 488): «...Ми ясно заявляємо, що нічого не хочемо отримати від Німеччини, ніякої “незалежності”, жодної допомоги, жодного інтересу чи прибутку. Наше єдине бажання — щоб німці припинили займатися нами, щоб вони забули, шо на світі існує український народ і українська земля. Нам також потрібен “життєвий простір”, але для нас самих, а не для німців».

(обратно)

107 Як уже зазначалося, українські повстанці так само відмовлялися співробітничати й з відданим військовим союзником Гітлера — так званою «Российской осводительной армией» (РОА) під проводом колишнього радянського генерала Власова: за свідченням німецьких документів (УПА в світлі німецьких... — 1983. — с. 216), вони категорично не бажали «підпорядковуватися ген. Власову... — ні політично, ні військово».

(обратно)

108 Це непорівнянне співвідношення потуг, змінити яке самотужки в українців не було жодної можливості, змушувало їх шукати союзників «на стороні». У передвоєнне десятиліття такими бачилися німці, антимосковське спрямування політики яких із плином часу ставало все зримішим. Однак надіям використати в боротьбі з кремлівським окупаційним режимом німецьку «карту» не судилося здійснитися — уже невдовзі після нападу на СРСР гітлерівське керівництво недвозначно показало, що українці для них такі самі «унтерменші», як і решта «неєвропейських» народів. Коли ж остаточно стало зрозуміло, що навіть найменшого розуміння державотворчим зусиллям українців з боку німців годі сподіватись, мужні сини України взялися зі зброєю в руках обороняти свою землю від обох окупантів — і коричневого, і червоного.

(обратно)

109 Не раз спостерігаючи подібну картину — підсилену ще й присутністю купки згорьованих дітей та жінок — у кадрах військової хроніки, радянський люд повоєнних поколінь і подумати не міг, що воно може бути не витвором кривавих рук гітлерівських окупантів. Та й офіційні видання — тоді радянські, а тепер і російські — доводили, що саме «окупаційні війська і німецькі ВПС зруйнували повністю в СРСР, тобто підірвали, спалили, зруйнували дотла... 1700 міст, 70000 сіл і малих населених пунктів... 98000 колгоспів (їх матеріальну базу, будівлі, ферми, сховища), 1876 радгоспів з їх селищами» тощо (Похлебкин, 1999. — с. 507; ці ж цифри наведені в радянських виданнях — див., напр., монографію «Советский Союз в годы Великой Отечественной войны: 1941–1945». — с. 692). І навіть не виникало запитання, а для чого, власне, загарбникам масово спалювати будівлі, хліб, різні матеріали, коли вони все це й так уже захопили, а отже, могли вжити собі на користь? Звичайно, не виключено, що до таких наслідків могли призвести бомбардування та обстріли, але аж ніяк не умисні масові підпали та руйнування з боку