Еріх Марія Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— А як росіянин?

— І не питайте. Він не хоче повірити, що вона мертва. Твердить, ніби вона заснула летаргічним сном. Сидить біля її ліжка, і ніхто не може вивести його з кімнати.

Антоніо пішов. Я втупився очима у вікно. Рита померла, але я сидів на місці й думав лише одне: «Це не Пат. Це не Пат».

Крізь засклені двері я побачив у коридорі скрипаля. Перш ніж я встав, він підійшов до мене. Вигляд у нього був жахливий.

— Ви курите? — спитав я, аби щось сказати.

Він засміявся:

— Звичайно! А чому б ні? Тепер? Адже тепер мені байдуже.

Я знизав плечима.

— А вас це, певне, розважає, доброчесний бовдуре? — спитав він уїдливо.

— Ви збожеволіли, — сказав я.

— Збожеволів? Ні, я прорахувався! — Він зліг на стіл і дихнув мені в обличчя коньячним перегаром. — Прорахувався. Вони обдурили мене. Свині. Усі свині. Ви теж доброчесна свиня.

— Якби ви не були хворі, я викинув би вас у вікно, — сказав я.

— Хворий? Хворий? — кричав він, як папуга. — Я здоровий, майже зовсім здоровий, оце саме йду звідти! Незвичайний випадок раптової інкапсуляції! Скажете, жарт?

— То радійте цьому, — сказав я. — Коли ви поїдете звідси, ви забудете всі ваші переживання.

— Забуду? — не вгавав він. — Ви так гадаєте? Гендлярська ви голова, от що! Хай вам Бог збереже вашу черству душу!..

Він пішов, похитуючись, але потім знову вернувся:

— Ходімте зі мною! Побудьте зі мною, давайте вип’ємо разом. Я заплачу за все. Я не можу тепер лишатись на самоті.

— Не маю часу, — відповів я. — Пошукайте собі когось іншого.

Я знову пішов нагору до Пат. Вона лежала, важко дихаючи, з кількома подушками за спиною.

— Ти не хочеш походити на лижах? — спитала вона.

Я похитав головою:

— Дуже поганий сніг. Усюди тане.

— То, може б, пограв з Антоніо в шахи?

— Ні, — сказав я. — Хочу посидіти тут, біля тебе.

— Бідний Роббі! — Вона спробувала трохи повернутись. — То візьми хоча б випий що-небудь.

— Це я можу.

Я пішов до своєї кімнати та приніс звідти пляшку коньяку й чарку.

— Хочеш трошки? — спитав я її. — Тобі можна, ти ж знаєш.

Вона відпила маленький ковточок, потім ще один. Тоді віддала мені чарку. Я долив її й випив.

— Тобі не слід пита з тої самої чарки, що й я, — сказала Пат.

— Ти нічого кращого не могла придумати? — Я ще раз налив чарку та знову перехилив її.

Вона похитала головою:

— Не можна так, Роббі. І ти не повинен більше цілувати мене. Тобі взагалі не можна так багато бувати зі мною. Ти не маєш права захворіти.

— Я буду цілувати тебе — і плювати мені на все інше, — заперечив я.

— Ні, не можна. Тобі вже не можна й спати в моєму ліжку.

— Добре, тоді спи ти в моєму.

Вона вперто стиснула губи:

— Облиш це, Роббі. Ти повинен ще довго жити. Я хочу, щоб ти зберіг своє здоров’я, щоб мав дітей і дружину…

— Не хочу я ніяких дітей і ніякої дружини, крім тебе. Ти моє дитя і моя дружина.

Якусь хвильку вона полежала мовчки.

— Я б дуже хотіла мати від тебе дитину, Роббі, — сказала потім і прихилилась обличчям до мого плеча. — Досі мені цього не хотілося. Я не могла собі цього навіть уявити. А тепер часто думаю про це. Добре було б залишити після себе хоча б щось. Дитя тільки глянуло б на тебе, і ти б одразу згадав мене. І тоді б я ще хоч трохи побула з тобою…

— У нас іще буде дитина, — сказав я. — Коли ти видужаєш. Мені дуже хочеться, щоб ти подарувала мені дитину, Пат. Але дівчинку, і ми її назвемо теж Пат. Вона взяла чарку з моїх рук і випила ще ковточок.

— А може, це й краще, що в нас немає дитини, любий. Не треба, щоб у тебе щось залишалося після мене. Ти повинен забути мене. А коли згадаєш, то думай тільки про те, як гарно нам було вдвох, — більш нічого. І що воно минуло, цього ми ніколи не зможемо збагнути. І ти не повинен сумувати…

— Мені сумно, коли ти таке говориш.

Якийсь час вона мовчки дивилась на мене.

— Коли отак лежиш, багато дечого спадає на думку. І багато що, чого раніше зовсім не помічав, здається дивним. Ти знаєш, чого я ніяк не можу зрозуміти? Що можна так любити одне одного, як ми, і все-таки один помирає…

— Мовчи, — сказав я. — Хтось один завжди має померти перший, так завжди буває в житті. Але нам з тобою ще далеко до цього.

— Треба, щоб помирали тільки самотні. Або коли одне одного ненавидять… а не тоді, коли кохають.

Я змусив себе посміхнутись.

— Так, Пат, — сказав я, беручи її гарячі руки в свої. — Якби ми з тобою творили світ, він був би кращий, правда?

Вона кивнула:

— Так, любий. Ми б уже такого не допустили. Коли б хоч знати, що буде потім. Ти віриш у те, ніби потім знову щось буде?..

— Вірю, — відповів я. — Світ так погано створений, що цим не може все закінчитися.

Вона усміхнулась:

— Це теж аргумент. А ти вважаєш, що вони теж погано створені? — Вона показала на букет жовтих троянд біля її ліжка.

— У тім-то й річ, — відповів я. — Деталі чудові, але в цілому все — безглузде. Наче створене тим, хто, побачивши дивну розмаїтість життя, нічого кращого не придумав, як знищити його.

— І тоді створювати знов, — додала Пат.

— І в цьому я не бачу ніякого сенсу, — відповів я. — Від цього воно досі кращим не стало.

— А все ж, мій любий, — сказала Пат, — з нами в нього добре вийшло. Краще не могло й бути. Лише недовго, дуже вже недовго.

Через кілька днів я відчув, що в мене закололо в грудях, і почав кашляти. Головний лікар, ідучи коридором, почув це і зазирнув до мене в кімнату.

— А зайдіть-но до мене в кабінет.

— Я тільки кашлянув, і більше нічого, — відповів я.

— Це не має значення, — сказав він. — 3 таким кашлем вам не можна сидіти у фрейлейн Гольман. Зараз же йдіть зі мною.

У кабінеті я просто-таки із задоволенням скинув сорочку. Тут, у гірському санаторії, здоров’я здавалося якоюсь майже незаконною перевагою; здорова людина починала ставитись до себе як до спекулянта або дезертира.

Головний лікар здивовано подивився на мене:

— Та ви ще, здається, й радієте чомусь, — сказав він, наморщивши лоба.

Потім уважно вислухав мене. Оглядаючи блискучі