Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

шести начебто своїх кінцівках, а чотирма іншими, неначе

руками, вимахувало у повітрі, гейби яке ракоподібне, але

склепане зі сталі й ножак. Але довкола важчих-ріжучих рук

крутилося ще добрих дванадцять мацаків: ці були гнучкі, а

зроблені немовби з чорної гуми. Поки Голден видивлявся на те

диво, два мацаки схопили внутрішні кути дверного отвору й з

жахливою силою вигнули їх назовні.

Капітан вихопив свого пістолета, але навіть не посмів націлити

його в монстра. Такою маленькою та нікчемною видалася йому

самому власна зброя.

— Сховай ту пукавку, — Міллеровим голосом порадив монстр.

— А то ще око тобі виб’є.

Голден не надто переймався тим, що весь цей час (рік чи й

більше), скільки він чує Міллерів голос, до його вух доходить

лише слухова галюцинація, навіювана протомолекулою. Але цієї

миті, чуючи детективів голос, сприймаючи справжні вібрації

повітря, які діють на його барабанні перетинки, йому через цю

химородність аж голова запаморочилася трохи.

— Невже це ти? — запитав Голден, добре усвідомлюючи, що

цим своїм запитанням цілком заслужив на титул нового

лауреата премії вселенської глупоти.

— Залежно від того, що ти маєш на увазі, — відказав Міллер-двійник, задкуючи від дверей. Рух напрочуд тихий, як на таку

величезну металеву креатуру. — Я здатний входити в місцевих

бойових роботів, а ця штукенція якраз була в досить доброму

стані, коли зважити, що її тримісячна гарантія спливла тисячу

мільйонів літ тому.

Тут Міллер зробив щось таке, що Голден зміг побачити

детектива в його пожмаканому костюмі там, де допіру стояв

монстр. Ось той здвигнув плечима й усміхнувся, мов

перепрошуючи. Але як Голден придивився краще, то детектив-чоловік, ця Міллерова проєкція, перебував усередині

гігантського робота. Той і собі проробляв здвиг плечима, хоча

замість рук послуговувався двома масивними зазуб леними

крабовими клешнями. Це було б смішно, коли б від такого

видовиська в Голдена-глядача не розколювалася від болю

голова.

— Або цей, або той! — заблагав сердега-капітан, щосили

заплющуючи очі. — Не можу бачити тебе одразу в двох

іпостасях. Голова розвалюється!

— Вибач. Буду тобі один, без проблем, — запевнив Міллер, і

коли Голден ізнову розплющив очі, перед ним був сам лише

робот. — Ворушись! Нам треба пройти чималий шмат дороги.

Голден і вискочив: із контейнера матеріального перенесення —

на пласку металеву дорогу. Кілька секцій крабоподібного

Міллера мерехтіли блідим світельцем, яке, на відміну від того

блакитного мерехту, що завжди супроводжував Міллера-привида, освітлювало довколишній простір.

Показуючи на одну розжеврену клешню, Голден запитав:

— А міг би ти засвітитись яскравіше?

І зразу й дістав відповідь: усі розжеврені частини робота

засяяли так ясно, що в тунелі стало видно, мов опівдні на осонні.

Очевидною стала й причина зупинки вагончика матеріального

перенесення: метрів за двадцять попереду металевий тунель

геть розвернуло вибухом, і він був весь засипаний каміняччям та

всяким сміттям.

Мов прочитуючи Голденові думки, Міллер сказав:

— Так-так. Не все воно пробуджується належним чином. От

енергетичний вузол магнітно-підйомної сили «устав не на ту

ногу» та й вибухнув. От тільки задіялась тут не сама лише

магнітна підйомка. Ну, десь воно приблизно так, а решту й сам

можеш домалювати собі уявою.

— А могли б ми обійти це якось?

— Ну, відновити дорогу нам не до шмиги, але я можу пробити

прохід для тебе. Отакі рóботи створено якраз для прокладання

проходів, — сказав Міллерів двійник, вимахуючи масивною

клешнею у повітрі. — Оцей і пробивав, і підтримував ці тунелі.

Ану гоп мені на спину!

— Та ти що? За пацанчика мене маєш?

— Ба ні, я серйозно: вилазь на плече. Цей хлоп розвиває таку

швидкість, що тобі не угнатись за ним.

— Міллере! Та ти ж весь із гостряків та колючок складений!

Тут один із чорногумових мацаків задерся назад і почав