Грегорі Девід Робертс - Шантарам

— Абі, бгай-я, абі! — (Зараз, брате мій, зараз).

Він повернув голову до одного зі своїх помічників і підняв брову. Службовець подав йому пачку заяложених, але цілком пристойних асигнацій, той передав її мені. Я відлічив дві штуки і засунув їх до кишені сорочки, а решту заховав у глибшу жилетну кишеню.

— Шукрія, чача. Майн джата гу,— усміхнувсь я.— Спасибі, дядечку. Я побіг.

— Ліне! — зупинив мене Раджубгай, схопивши за рукав.— Гамара бета Халед, кайса гайн? — (Як там наш син Халед?)

— Халеда немає з нами,— відповів я, намагаючись не видати своїх почуттів голосом чи виразом обличчя.— Він вирушив у подорож, ятра, і не знаю, коли ми тепер побачимо його...

І, стрибаючи через сходинку, побіг униз. Водій уже рушав з місця, аж я звелів йому їхати в крамницю одягу на Колабському Насипі. Бомбейські сибарити тішаться тим, що в місті безліч крамниць із майже необмеженим асортиментом недорогого якісного одягу, який постійно оновлюється згідно з новими приписами індійської і зарубіжної моди. У таборі втікачів Махмуд Мелбаф дав мені довгий жилет сіро-блакитного кольору-білу сорочку і коричневі шаровари з грубої тканини. Для подорожі одяг цілком підходив, але в Бомбеї в нім було гаряче, він мав чудернацький вигляд і привертав увагу, тож мені треба було купити щось сучасніше, щоб не вирізнятися в натовпі. Я вибрав дві пари чорних джинсів з великими міцними кишенями, білу шовкову сорочку навипуск і кросівки — мої старі черевики вже нікуди не годилися. У примірювальній я переодягнувся, пристебнув до ременя штанів піхви з ножем і прикрив зверху сорочкою.

Стоячи в черзі біля каси, я побачив у дзеркалі чиєсь грубе обличчя, що вражало жорстокістю, і не відразу зрозумів, що це я. Пригадавши знімок, зроблений Кишмишем, я почав розглядати себе у дзеркалі. Обличчя в дзеркалі виражало холодну байдужість і похмуру рішучість, а в очах, що дивляться з фотографії, і натяку ні на що подібне не було. Я схопив темні окуляри і начепив їх на носа. «Невже я так змінився?» Я сподівався, що потому як прийму гарячий душ і поголю густу бороду, моя сувора зовнішність трохи пом’якшиться. Проте суворість була не стільки в зовнішності, скільки усередині мене, і я не був певен, чи можна назвати її просто суворістю, чи, може, це щось набагато гірше.

Біля «Леопольда» я розплатився з таксі й постояв у натовпі на тротуарі, дивлячись на широкі двері ресторану, де, по суті, почалося все, що було пов’язане з Карлою і Хадербгаєм. Увійшовши в які-небудь двері, ми робимо крок як в просторі, так і в часі. Кожні двері провадять не лише в приміщення, а й у минуле і в майбутнє, що пливе нам назустріч. Люди усвідомили це ще за давнини, тож і зараз в будь-якому куточку землі, від Ірландії до Японії, можна зустріти людину, яка з трепетом душевним прикрашає вхід до оселі. Піднявшись по сходинках, я торкнувся рукою одвірка, а потім грудей біля серця, вітаючи долю і віддаючи належне пам’яті померлих друзів і ворогів, що заходили до цієї зали разом зі мною.

Дідьє Леві сидів на своєму звичайному місці, звідки йому було видно і публіку в залі, й перехожих на вулиці. Він розмовляв з Кавітою Синг, що сиділа спиною до входу. Я попрямував до них. Дідьє підняв голову і побачив мене. Неначе ворожбити, що читають долю по розкиданих перед ними жеребах, ми намагалися прочитати думки в очах одне в одного.

— Ліне! — вигукнув він і, обнявши мене, поцілував ув обидві щоки.

— Як приємно бачити тебе знову, Дідьє!

— Тьху! — сплюнув він, втираючи губи.— Якщо ця борода — неодмінний атрибут воїнів аллаха, то я дякую Господові чи хто там є на небі, що він зробив мене атеїстом і боягузом!

У копиці його темної чуприни додалося сивини. Блідо-голубі очі ще дужче почервоніли, в них стояла ще більша втома, ніж раніше. Але брови, як і раніше, лукаво вигиналися, а верхня губа кривилася в грайливій усмішці, яку я так любив. Він був тим самим і там само, тож я відразу ж відчув, що я вдома.

— Здрастуй, Ліне! — сказала Кавіта, відпихаючи Дідьє й обіймаючи мене.

Кавіта була чарівна і струнка. Густі червоно-брунатні коси були мальовничо розпатлані. Недбалий дружній дотик її руки до моєї шиї був для мене таким дивом після афганського снігу і крові, що я відчуваю його і зараз, через багато років.

— Ну сідай же, сідай! — закричав Дідьє, жестом наказуючи офіціянтові принести випивку.— Merde, мені казали, що ти загинув, але я не вірив цьому! Ти не уявляєш, як я радий тебе бачити! Ну, сьогодні ми вже нап’ємося, non[161]?

— На жаль, ні...— відповів я, опираючись його спробам усадовити мене силоміць. Розчарування в його очах змусило мене змінити тон, хоч проте планів своїх я не скасував.— Ще не вечір, а у мене є... ну, одна важлива справа.

— Ну добре,— зітхнув він.— Але одненьку чарчину ти зобов’язаний хильнути зі мною. Покинути мене й не дати нагоди підбити на гріх непохитного воїна — це було б порушенням будь-якої пристойності. Зрештою, нащо воскресати з мертвих, якщо не можна відзначити це з друзями?

— Гаразд,— поступивсь я, усміхаючись, але продовжуючи стояти.— Але тільки одна порція віскі, подвійна. Досить буде, щоб згрішити?

— Ох, Ліне!..— всміхнувся він.— Хіба може бути на цьому кисло-солодкому світі те, що можна було б назвати справжнім гріхом?

— Було б бажання, може, щось і знайдеться. Надія вмирає останньою.

— Свята правда,— погодився він, і ми засміялися.

— Я покидаю вас,— сказала Кавіта, поцілувавши мене в щоку.— Мені треба повертатися на роботу. Ліне, якось зустрінемося найближчим часом. У тебе такий чудовий... такий дикий вигляд, яар. Ніколи не бачила людини, яка була б така схожа на ходячу легенду.

— Ну, щодо легенди не знаю, але кількома історіями я міг би поділитися — не для друку, зрозуміло. На розмову за обідом вистачить.

— З нетерпінням чекатиму,— відповіла вона, подивившись на мене довгим поглядом, що відгукнувся в мені відразу в декількох місцях.— Відпустивши мене, вона з усмішкою звернулася до Дідьє: — Сподіваюся, Дідьє» ти не розчулишся через те, що Лін повернувся, яар, і залишишся таким самим задерикуватим, як і раніш... Заведися з ким-небудь тут — заради мене.

Я провів її поглядом. Офіціянт приніс