Грегорі Девід Робертс - Шантарам

і це почало діяти на нерви й мені. Кілька разів, коли він дошкуляв мені своїми запитаннями («Ну, як ти сьогодні? Краще? Ми можемо їхати?»), я, ре витримавши, огризався. Я не знав тоді, що на нього чекає в Бомбеї термінова справа, що він повинен виконати останню волю Хадербгая Тільки це завдання, що стояло перед ним, і дозволяло йому впоратись з горем і соромом — адже він пережив свого господаря. І з кожним днем зволікання здавалося йому все більш нестерпним, а його уявна халатність і невиконання обов’язку — непрощенними.

Мені не давали спокою свої проблеми. Ноги вже гоїлися, гола кістка на лобі обросла шкірою, але крізь пробиту барабанну перетинку просякала інфекція, що була джерелом страшенного болю. Варто було мені зробити ковток, промовити слово чи почути якийсь галас, як у вусі неначе скорпіон жалив, а потім гострий біль промикався лицьовими нервами і просякав у мій гарячковий мозок. Кожен рух або поворот голови завдавав мені нокауту. Те ж саме відбувалося й тоді, коли я глибоко вдихав повітря, кашляв або чхав. Поворухнувшись уві сні й зачепивши вухом за подушку, я схоплювався з криком, що будив усіх у радіусі п’ятдесяти метрів.

Аж після трьох тижнів тієї пекельної муки після лікування великими дозами пеніциліну і полоскання вуха гарячим антисептичним розчином рана загоїлася, і біль минувся, розтанув, як тануть ото в імлі берегові орієнтири, коли дивишся на них з борту корабля.

Кісточки пальців обросли новою шкірою. Після глибокого обмороження тканини ніколи не відновлюються цілком, тож це була ще одна незалікована травма, якої я набув у ті роки. Злигодні, яких ми зазнали на тій вершині, в’їлися у моє тіло, тож морозними днями біль повертає мене в минуле і нагадує ту мить, коли я брав до рук автомат. Втім, у Пакистані було тепло, тож мої пальці слухалися мене, згиналися і розгиналися. Вони були готові здійснити задуманий мною акт помсти. Хоча я і схуд після тих випробувань, тіло моє стало тверде і жилясте, а сам я був набагато дужчим, ніж перед тим, як ми з Хадером вирушили на його війну.

Назір і Махмуд вирішили, що до Бомбея треба діставатися короткими перебіжками, пересідаючи з поїзда на поїзд. У Пакистані вони запаслися невеликим арсеналом зброї, який хотіли доправити до Бомбея контрабандою. Зброю заховали в рулони тканини і доручили її трьом афганцям, що говорили на хінді. Ми їхали в різних вагонах і не підходили до них, хоча про наш контрабандний вантаж пам’ятали повсякчас. Сидячи в купе першого класу, я пригадав, з якими труднощами переправляли ми зброю до Афганістану — і все для того, щоб тепер везти її назад. Безглуздість цього вчинку змусила мене розреготатися, та коли здивовані попутники подивилися на мене, то вирішили просто відвернутися.

Дорога до Бомбея зайняла у нас два дні. Я подорожував з британським паспортом, під тим же ім’ям, під яким заїхав до Пакистану. Термін моєї візи закінчився, але я застосував увесь свій шарм і залишки Хадерових доларів, тож пакистанські й індійські митники пропустили мене, навіть оком не моргнувши. І от за вісім місяців після від’їзду з Бомбея ми знову поринули в шалену атмосферу цього міста, яке я так любив.

Назір і Махмуд потайці спостерігали здаля за розвантаженням нашого смертоносного багажу. Я пообіцяв Назіру зустрітися з ним увечері в «Леопольді» й покинув їх на вокзалі.

Я упивався звуками і барвами життя, що велично котилося вулицями цього велетенського міста. Але розслаблятися було ніколи. Грошей у мене практично не лишилося. Узявши таксі, я поїхав у Форт, у наш центр по збору контрабандної валюти. Попросивши водія почекати мене, я піднявся на три прольоти вузькими дерев’яними східцями. «Я зазвичай піднімався тут з Халедом»,— промайнула у мене думка, і я стиснув зуби, щоб погамувати біль в серці й не дуже приємне відчуття в поранених ногах. На майданчику перед бухгалтерією з діловитим виглядом вешталося двоє наших бійців. Вони знали мене, і ми потиснули один одному руки.

— Як там Хадербгай? — запитав один.

Я подивився в його міцне молоде обличчя. Його звали Амір, це був хоробрий і надійний гунда, відданий Хадер Ханові. У першу секунду в мене промайнула неймовірна думка, що він вирішив так пожартувати з приводу загибелі Хадера, і спалахнуло бажання забити цей жарт йому в горлянку, але я зрозумів, що він просто нічого не знає. «Але як це може бути? — подумав я.— Чому вони не знають?» Інстинкт підказав мені, що краще лишити запитання без відповіді. Я коротко посміхнувся Аміру і постукав у двері.

На стукіт вийшов куций лисуватий товстун в білій майці й настегновій пов’язці. Побачивши мене, він схопив мою руку в долоні й почав трясти її. Це був Раджубгай, що відповідав за збір і зберігання всієї грошової маси, яка була у розпорядженні мафії. Він затягнув мене до кімнати і зачинив двері. Бухгалтерія була центром усього його життя, як ділового, так і особистого,— він проводив тут двадцять годин за добу. Під майкою у нього був перекинутий через плече тонкий біло-рожевий шнур, Що свідчив про те, що він був правовірним індусом, яких теж було чимало в мафії Абделя Хадера, котра складалася переважно з мусульман.

— Лінбаба! Щасливий бачити тебе! — вигукнув він.— Хадербгай каган гайн? — (А де Хадербгай?)

Раджубгай був одним з найвищих ватажків мафії, він завжди брав участь у засіданнях ради. Якщо він не знав про загибель Хадера, значить не знав ніхто в місті. А якщо так, то, мабуть, Махмуд і Назір постарались не розголошувати звістку про його смерть, Проте було незрозуміло, чому вони не попередили про це мене. Хоч як воно там було, я вирішив, що не варто розкривати їхній секрет.

— Гум акела гайн,— відповів я, посміхнувшись.— Я сам.

Це не було відповіддю на його питання, і очі Раджубгая звузилися.

— Акела,— повторив він.— Сам.

— Так, Раджубгаю,— сказав я і поспішив змінити тему.— Ти міг б у дати мені грошей? Мене чекає внизу таксі.

— Тобі потрібні долари?

— Долари нагин. Сірф рупія.— (Не долари. Тільки рупії).

— Скільки тобі треба, Ліне?

— До-до-тін газар,— відповів я, застосувавши жаргонний вислів, ще зазвичай означав три.— Дві-три тисячі.

— Тін газар! — пробурчав він за звичкою, хоча сума в три тисячі рупій в цьому царстві контрабандної валюти була сміховинною. У Раджубгая щодня збиралося в сотні разів більше грошви, і йому траплялося видавати