Марлон Джеймс - Коротка історія семи вбивств

книжку.

— Ого... Окей.

— А ти повертайся до своєї «Короткої історії семи вбивств».

Я мало не сказав «дякую», але вчасно схаменувся, бо з таким же успіхом можна дякувати чоловікові за те, що він не вбив тебе, а тільки мучив. Я вже втомився сидіти як телепень на табуреті, але не встаю. Все одно це не має сенсу. Мені кортить спитати: якщо я напишу цю історію так, як вимагає він, чи означає це, що він позбавить мене задоволення побачити його ще раз? Але ж я пам’ятаю, що Ямайці рідко розуміють сарказм, і, біс його знає, можливо, в цій ситуації вони помилково сприймуть його за відверту ворожість. Краще про все це не думати. Ох же ж і день випав — суцільний сюр.

На кухні знову з’являється Рен-Доґ, і вони з Юбі поблизу мене перемовляються про щось, для моїх вух явно не призначене.

— І ще дещо, білий хлопе.

Він повертається до мене. Його рука. Пістолет. Глушник. Його рука. Пістолет з глушником. Його...

— Ніііііііі! Довбане лайно! Твою курву маму!.. Бляха-муха!.. Йобаний ти в рот... Йоханий бабай!.. О Боже!.. Блі-і-і-ін...

— Так, і ще дещо. Не матюкайся — вуха в’януть.

— Ти ж пальнув у мене! Засранець! Скотина! Ти ж підстрелив мене!

Зі ступні цебенить кров, ніби мене щойно розіп’яли. Я хапаюся за ногу й розумію, що кричу не своїм голосом, але не помічаю, що злетів з табурета й качаюся по підлозі, — аж поки Юбі не бере мене за барки й не тикає пістолет у шию.

— Ану, закрийся! Заткнися, вилупку! — командує Рен-Доґ і хапає мене за волосся.

— Ви мене, сучари, підстрелили! Він мене, бля, підстрелив!

— А небо все ще синє, і вода все ще мокра.

— О-о Боже! О Боже ж ти мій!..

— А знаєш, це так смішно: жоден з підстрелених ніколи не озвучував нічого оригінального в цей момент. Наче всі вони прочитали одну інструкцію на цей випадок.

— Та пішов ти...

— О-о не плач, велика дитинко. У нас на Ямайці дванадцятирічних хлопчиків постійно підстрелюють, і вони не верещать, як недорізані поросята.

— О Боже ж ти мій!.. Господи!..

Моя ступня буквально волає, а він нагинається і, на хер, ніби заколисує мене, мов якесь мале дитя.

— Треба набрати 911. Мені в лікарню треба!

— А ще треба бабу, яка б усе тут за тобою прибрала.

— О Боже...

— Послухай, білий хлопе. Це тобі для доброї пам’яті. Бо, гей, ми тут з тобою так душевно сиділи, що ти, можливо, й забув: з оцими довболобами краще не загравати, січеш? Джосі Вейлз — найбожевільніший сучий син з усіх, кого я зустрічав у житті, але я і його завалити, як треба, можу. То, як гадаєш, ким це робить мене?

— Я не...

— Це риторичне запитання, вилупку.

Він нахиляється і торкає мою ступню. Потирає шкарпетку навколо кульового отвору, а потім несподівано пхає в рану пальця. Я верещу в долоню Рен-Доґа, якою той у цей момент заліплює мені рота.

— З огляду на те як мені сподобалися наші посиденьки і на мою велику любов до «Нью-йоркера», передплатником якого я є, постарайся не давати мені причини приходити сюди знову. Ти мене зрозумів?

Він водить рукою по моєму плечу, але все, що я можу робити, — це плакати. Навіть не скиглити, а реально плакати.

— Ти втямив, що я сказав? — повторює він, і знову тягнеться до моєї ступні.

— Та втямив, втямив! От прокляття, я все втямив!

— Добре. «Добре-предобре-предобрісінько», як любить казати моя жінка.

Рен-Доґ хапає мене за плечі й завалює на диван. «Болітиме сильно», — лаконічно попереджає він, перш ніж зірвати з мене шкарпетки. Мені довелося самому собі заткнути рота рукою, щоб утримати в горлі крик. Він відкидає шкарпетки, скручує кухонний рушник і кладе на нього мою ступню. Я не зважуюся навіть глянути. Рен-Доґ іде, а Юбі бере мій телефон:

— Як ми підемо, викликай 911.

— Якого бі... як... куля в стопі, як я поясню... кулю в стопі?

— Ти ж письменник, Александре Пірс.

У той момент, коли він кидає мені телефон, я прикриваю свої яйця, і той вдаряється об кісточки на моїх пальцях.

— Вигадай що-небудь.

Дванадцять

оразу, відмовляючись від метро на користь автобуса, я забуваю, що автобус значно повільніший. Ціна за клаустрофобію, яка охоплює мене під землею. Принаймні я не сплю. Однак, минулого тижня я проспала сім зупинок, а прокинулася під поглядом чоловіка, що сидів навпроти і, судячи з його вигляду, розмірковував, куди мене штурхнути, щоб розбудити. Сьогодні чоловіків у автобусі не видно.

Істчестер також малолюдний. Мабуть, десь програє матч ямайська футбольна збірна. Ось, напевно, ще одне непряме підтвердження того, що навіть у думках я ще та сучка. Хоча я впевнена: будь-хто інший десь глибоко в душі такий же грубіян і расист, дратівливий і нестерпний, тому нема чого себе так картати. Потрібно дістатися додому, зварити рамен, упасти на диван і подивитися «Найкумедніше домашнє відео Америки» або якесь інше розважальне шоу.

Мені справді варто перестати думати про ямайців. Може, краще підняти дозу «Ксанаксу». Почуваюся я цілком непогано, просто всередині іноді може визрівати не тільки застуда.

Ось уже й Корса. Продуктів удома немає. Останню порцію рамену я доїла два дні тому; всю китайську їжу повикидала сьогодні вранці, а нагетси взагалі були поганою ідеєю, навіть коли були свіжими. Дивлюся на двері та вікно, яке я, здається, залишила відчиненим, попри те що на вулиці березень, і я знаю, що їсти вдома нема чого. Плентатися на Бостон-роуд не хочеться, хоча саме так я й зроблю. Напевно, посиджу вдома, подивлюся телевізор, поки голод не допече, а тоді все одно піду за закупами.

Я йду по Корсі до Бостон-роуду, плекаючи надію, що зі мною зараз трапиться щось цікаве й кумедне, щось у стилі Мері Тайлер Мур[582]. Найбезглуздіша думка на вулиці, де повно людей, які цього не зрозуміють, — але я все-таки це уявила. Ось що буває, коли твоє життя — лише робота, телик та їжа на швидку руку або замовлена додому. Схоже, я таки стала схожою на справжню америкоску, — прокляття, до біса вас усіх і ваші правила-устрої. Не знаю... Знаю тільки, що якби ковтнула пігулку «Ксанаксу», мізки дошкуляли б