Пол Остер - 4 3 2 1, Пол Остер

до початку квітня і сам він став піддаватися нападкам, і політичне раптом перетворилося на особисте, надто особисте, надто багато в цьому було про них самих, а не про ідеї, що їх вони обговорювали. Фергюсон задавався питанням, чи не заграє Емі потай із ким-небудь зі своїх побратимів по СДС, чи не досліджує вона зі своєю подружкою по Барнарду Патсі Даган таїнства сапфічного кохання (про Патсі в ті дні вона розповідала багато), або ж чи не роздратована вона ним і далі за те, що він відмовився їхати з нею до Каліфорнії минулого літа. Ні, це неможливо, усвідомив він, жодна з цих можливостей навіть віддалено не можлива, бо не в характері Емі було чинити щось за його спиною, а якщо вона в когось іншого й закохалася, то розповіла б йому про це, якщо ж вона на нього, як і раніше, злоститься за минуле літо, то злість ця навряд чи свідома, оскільки з тією справою вже багато місяців покінчено і все забуто, а за місяці, що минули з того часу, у них було безліч хороших разів разом, не кажучи вже про те, до чого прекрасною була вона в ті сумні дні потому, як вмерла його бабуся, підставляла плече його майже взагалі позбавленій руху матері та влаштувала очищення квартири зі швидкістю й точністю фастболу Сенді Куфакса. З того часу, проте, щось відбулося, і якщо жодна зі звичних причин не викликала цього, також видавалося неможливим, що воно спричинене дурнуватими розбіжностями поглядів на політику. Вони з Емі повсякчас не погоджувалися одне з одним. Одним із задоволенням життя з нею було те, наскільки вони один з одним не згоджувалися і все ж продовжували кохати одне одного, попри все інше. Бо вони завше вели за ідеї, і ніколи – через самих себе, і ось тепер Емі почала на нього накидатися тому, що його ідеї не зчіплялися з її ідеями, тому що він не поривався стрибати слідом за нею в революційний вулкан і, отже, перетворився на відсталого реакційного ліберала, песиміста, насмішника, на осередок ганьби (що означало, як він припускав, що йому надто подобається Джойс і всяка літературщина), на зіваку, дилетанта, закоренілого ретрограда та купу лайна.

З погляду Фергюсона, все це зводилося до єдиної різниці по суті: Емі – віруюча, а він – агностик.

Якось увечері, коли вона допізна засиділася з друзями – поза сумнівом, сперечалася з Майклом Лоубом в кабінці «Вест-Енду» чи задумувала разом із Патсі Даган, як їм збільшити жіноче членство в СДС, Фергюсон заліз у постіль в кімнаті Емі, в ту саму постіль, де він спав майже всі два останніх роки, і оскільки того вечора дуже втомився, заснув ще до того, як Емі повернулася. Коли вранці він прокинувся, Емі в ліжку поруч із ним не було, і коли він обстежив прим’ятість її подушки, то дійшов висновку, що додому Емі не поверталася, а провела ніч десь в іншому місці. Друге місце виявилося постіллю Фергюсона в сусідній кімнаті, і коли він туди зайшов за чистою парою шкарпеток і свіжою білизною, скрип паркету її розбудив.

Що ти тут робиш? – запитав Фергюсон.

Мені захотілося поспати одній, відказала вона.

Он як?

Добре було для різноманітності поспати одній.

Та невже?

Так, дуже добре. Гадаю, якийсь час нам варто так і чинити, Арчі. Ти в себе в постелі, а я в себе. Можна вважати, що нам треба остигнути.

Якщо бажаєш. Хоча в останній час, поки ми спали разом в одній постелі, надто тепло якось не було.

Дякую, Арчі.

На здоров’я, Емі.

Цим почався так званий період остигання. Наступні шість ночей Фергюсон та Емі спали поодинці у власних постелях, у власних кімнатах, і жоден із них не був певен, чи дійшли вони кінця чи всього лише роблять паузу, а зранку сьомого дня, двадцять третього квітня, усього за кілька годин до того, як вони вибралися зі своїх роздільних ліжок і роздільно вийшли з квартири, почалася революція.

Весна 1968-го (II). Чотирнадцятого березня Фергюсон і його товариші по «Спектейтору» обрали Роберта Фрідмена своїм новим головним редактором, того ж дня Емі та її товариші по СДС проголосували за Марка Рудда як свого нового голову, і обидві організації змінилися миттєво. Газета й надалі повідомляла новини, як це робила завжди, та редакційні статті в ній стали жорсткіші й відвертіші, і Фергюсонові подобалося, що тепер у них відкрито висвітлюються В’єтнам, чорно-білі стосунки та роль Колумбії в затягуванні війни – часто заторкувалися навіть задерикувато, як питання політики й переконань. У «Студентів за демократичне суспільство» зсув у тактиці відбувся ще більш радикально. Національне керівництво закликало перейти від «протесту до опору», і в Колумбії контингент так званого «Розсудливого загону» змінився на більш войовничу «Фракцію акцій». У минулому році метою була освіта й поінформованість, вони здійснили несміливий жест – підійшли до морпіхівських вербувальників «поставити декілька питань», – а от тепер метою стало провокувати, заважати, розгойдувати все якомога частіше.

Через тиждень потому, як Рудд посів місце голови, директор нью-йоркської штаб-квартири Служби вибіркового військового обов’язку полковник Пол Б. Акст з’явився в містечко Колумбії зробити доповідь про нещодавні зміни в призовному законодавстві. Зібралося сто п’ятдесят осіб, і щойно Акст вийшов розпочати бесіду (приземкуватий чоловік, масивний, у повній військовій формі), в глибині залу здійнялася метушня. Декілька студентів, одягнутих у солдатське хакі, заграли на дудках і барабанах «Янкі-Дудл-Денді», а інші почали розмахувати іграшковою зброєю. Начебто рефлекторно вискочила банда качків – присмирювати, запобігати й виганяти тошнотів, – і поки всезагальна увага відволікала безлад на задах, хтось устав і шпурнув в обличчя полковникові Аксту лимонну меренгу. Як і у всіх якісних фільмах, попадання було прямим. До того часу, коли публіка знову повернулася до сцени, таємниче відчинилися бічні двері, і меренговий метальник зі спільником зникли.

Того вечора Емі повідомила Фергюсонові, що кондитерським командо був член СДС, імпортований із Берклі, а його спільником – не хто інший, як Марк Рудд. Фергюсона це дуже розвеселило. Полковника лише шкода, подумав він, але ж йому не завдали ніяких збитків, особливо з огляду на ту велетенську шкоду, якої завдає війна, і яка ж це майстерна вийшла капость. «Розсудливому загонові» й у сні б не приснилося відмочити подібний жарт (надто вже легковажно), а от «Фракція акцій» вочевидь була не проти скористатися легковажністю як інструментом підкріплення політичних аргументів. Адміністрація, звичайно, розлютилася, пообіцявши покарати пустуна «на повну котушку», якщо виявиться, що він не студент Колумбії, і відрахувати його, якщо виявиться, що студент,