Пол Остер - 4 3 2 1, Пол Остер

в Колумбії, вісімсот членів і прибічників СДС протестували проти вербувальників морської піхоти у студмістечку, а п’ятсот морпіхівських прибічників, качків-крикунів шпурляли в них яйця через огорожу Південного поля, влаштувавши там власну контрдемонстрацію. І Фергюсон, і Емі обидвоє брали участь у цьому хаосі, вона – як дійова особа, а він – як свідок-репортер, і коли того вечора у «Вест-Енді» він виклав їй свою теорію концентричних кіл, вона йому посміхнулася й сказала: Але, поза сумнівом, мій любий Голмсе, як це розумно.

Суть полягала в тому, що жодна сторона не була задоволена. Прибічники війни дедалі більше дратувалися на нездатність Джонсона її завершити. Війна між тим і надалі росла, п’ять сотень тисяч солдатів, п’ятсот п’ятдесят тисяч, і що більше вона виростала, тим більше зовнішнє коло тиснуло на інші кола, притискаючи їх один до одного все тугіше, і вже зовсім скоро простори між ними стиснулися до вузьких проміжків повітря, від чого одиночкам, застряглим у центрі, ставало важко дихати, а коли людині важко дихати, вона починає панікувати, а паніка – вона споріднена з безумством, відчуттям того, що ти втрачаєш глузд, і зараз помреш, і до початку 1968 року Фергюсон уже почав думати, що з глузду з’їхали всі, стали безумцями, як ті психи, що голосно розмовляють самі з собою на Бродвеї, і сам він поступово став таким само безумним, як усі інші.

Потім, у ті перші місяці нового року, все пішло врознос. Штурмові атаки в’єтконговських командос-підривників на понад сотню південнов’єтнамських міст і селищ під час Тетського наступу тридцятого січня підтвердили, що Америка ніколи не виграє цю війну, хай навіть американські війська відбивалися і перемагали супротивника в кожному бою цього наступу, хай навіть вони вбили тридцять сім тисяч в’єтконговців у порівнянні зі втратами США в дві тисячі солдатів, а десятки тисяч інших в’єтконговських бійців були поранені або захоплені в полон, і півмільйона мирних південнов’єтнамців стали безпритульними біженцями. Послання американській публіці полягало в тому, що північнов’єтнамці не здадуться ніколи, вони продовжуватимуть боротьбу, доки не загине остання людина в їхній країні, а скільки ще американських солдатів знадобиться для того, щоб цю країну знищити, чи доведеться збільшити отих п’ятисот тисяч, що вже там, до мільйона, до двох мільйонів, до трьох мільйонів, і якщо так, то чи не буде знищення Північного В’єтнаму означати також і знищення Америки? Через два місяці Джонсон виступив по телебаченню та оголосив, що восени не висуватиметься на переобрання. То було визнання невдачі, свідчення того, що громадська підтримка війни розмилася такою мірою, що його політичні рішення тепер блокувалися, і Фергюсон, що захоплювався добрим Джонсоном та його Війною з бідністю, Законом про громадянські права та Законом про виборчі права і водночас зневажав поганого Джонсона та його В’єтнам, опинився у складному становищі: йому стало жаль президента Сполучених Штатів, принаймні – на хвилину чи дві, потрібні для того, щоб спробувати влізти в голову Ліндона Джонсона і пережити муку, котру, напевне, той відчував, вирішивши відмовитися від престолу, а потому Фергюсон зрадів: йому стало і радісно, й легко від того, що ЛДБ незабаром забереться.

По п’яти днях після цього в Мемфісі вчинили замах на Мартіна Лютера Кінга. Ще одна куля, випущена американським нікчемою, ще один удар по колективній нервовій системі, а відтак сотні тисяч людей вибігли на вулиці й почали бити шиби й підпалювати будівлі.

Сто двадцять вісім Ньюарків.

П’ять концентричних кіл злилися в один чорний диск.

Тепер він був пластинкою, і пісня, що він продовжував грати, – старий блюзовий номер під назвою «Так більше не можу, моя солодка, бо серце дуже болить».

Весна 1968-го (I). Емі тепер рідко бувала поруч. У Барнарді в неї почався останній семестр, а оскільки вона вже виконала всі академічні вимоги і їй майже вистачало балів для випуску, то навчальне навантаження за курсами в неї було тієї весни винятково легким, що давало їй змогу майже весь свій час витрачати на політичну роботу в СДС. До цього найсерйознішим клопотом Фергюсона залишався її юридичний у Берклі (куди її прийняли на початку квітня, всього по кількох днях після вбивства Кінга в Мемфісі), але тепер він боявся втратити її ще до початку літа. За ті безумні місяці початку шістдесят восьмого її позиції набули жорстокості, вона все глибше поринала в радикальну войовничість та антикапіталістичний запал, і вже не могла підсміюватися над їх дрібними розбіжностями в думках, вона більше не розуміла, чому він з нею не у всьому погоджується.

Якщо ти приймаєш мій аналіз, якось сказала вона йому, то неминуче будеш змушений прийняти й мої висновки.

Ні, не буду. Відповів Фергюсон. Лише те, що проблема в капіталізмі, не означає, що СДС змусить капіталізм зникнути. Я намагаюся жити в реальному світі, Емі, а ти мрієш про те, чого ніколи не відбудеться.

Ось один приклад: Тепер, коли Джонсон відступив, на президентську номінацію від Демократичної партії висунулися і Юджин Маккарті, і Роберт Кеннеді. Фергюсона це чітко не захоплювало, і він не підтримував жодного з них, та уважно стежив за кампаніями обох – особливо Кеннеді, оскільки йому було ясно, що в Маккарті немає ані шансу – хай Фергюсон і ставився до нью-йоркського сенатора прохолодно, але відчував, що РФК – вибір кращий, аніж дискредитований Гамфрі, і будь-який демократ переважає Ніксона чи, що тривожило значно більше – Рональда Рейгана, губернатора майбутнього штату Емі, котрий був іще правіший, ніж Голдвотер. Не те, щоб Фергюсон перебував в якомусь особливому захваті від демократів, однак важливо відрізняти одне від іншого, казав він собі, важливо визнавати, що в цьому недосконалому світі існує не лише погане, а й значно гірше. Емі тепер уже відмовлялася проводити такі розмежування. З її погляду, всі демократи однакові, кожен із них – продажний ліберал, і вона не бажала мати з ними нічого спільного, це вони відповідальні за В’єтнам та інші жахи, котрі Америка нав’язала решті світу, чума на них і на все, що вони собою втілюють, і якщо республіканцям випаде перемогти, що ж, може, воно й буде краще для країни на тривалому пробігу, тому що тоді Америка перетвориться на фашистську поліцейську державу, і люди з часом проти неї повстануть, так ніби ці люди не оберуть життя у фашистській поліцейській державі, якщо вона зачинить у каталажці таких антиамериканських радикалів, як вона.

Дівчина, що плакала через вбивство Джона Кеннеді в 1963-му, тепер розглядала його брата Роберта як знаряддя капіталістичного гніту. Фергюсон був цілком готовий відмахнутися від подібних заяв як від надлишку ідеологічного ентузіазму, та