Пол Остер - 4 3 2 1, Пол Остер

Ми з твоїм батьком усе це продумали дуже ретельно, мовила вона, і гадаємо, що так буде справедливо, якщо і ти тепер що-небудь отримаєш. Цифра, на котрій ми зупинилися, – двадцять тисяч. Решту вісімдесят ми від твого імені вкладемо, тому, якщо й коли-небудь ти опинишся в такій ситуації, що тобі будуть потрібні кошти, вісімдесят уже перетворяться на більше, ніж вісімдесят. Ти вже дорослий хлопчик, Арчі, і ми прикинули, що двадцяти тобі саме вистачить завершити три останніх семестри коледжу, і ще залишиться славний запас для початку твого так званого справжнього життя, подушка у шість чи вісім тисяч доларів, котра дасть тобі змогу влаштуватися на таку роботу, якої ти справді захочеш, а не на ту, котру, як тобі здасться, ти зобов’язаний вибрати, тому що тобі відчайдушно потрібні гроші. Крім того, так буде легше й нам, старим у Майямі-Біч. Твоєму батькові не треба буде більше думати про плату за навчання, все стане простіше для всіх нас, і віднині ти сам собі будеш господарем.

Що я зробив, щоб таке заслужити? – запитав Фергюсон.

Нічого. А що я зробила, щоб самій заслужити ці гроші? Нічого. Так воно просто все влаштоване,

Арчі. Люди вмирають, а світ і далі живе, і що ми в силах зробити, щоб виручити одне одного, ну, то й робимо, правда?

Січень 1968-го. Оскільки Емі була такою людиною, котра, зважившись, ніколи не відступалася, вона твердо стояла на своєму – і відіслала заяву в юридичний у Берклі, а оскільки Фергюсон знав, що вона туди неминуче потрапить, і вирішить їхати, щойно її приймуть, хай навіть приймуть її і в Колумбію, і до Гарварду, він спробував втішатися тим, що думав про гроші, котрі дозволять йому їздити до Каліфорнії та недовго навідувати її там, а іноді затримуватися й подовше, якщо вона не побажає повертатися до Нью-Йорка на Різдво і / або весняні канікули, і от так, можливо, він спроможеться пережити цей рік і не відчувати себе розчавленим її відсутністю, а от раніше, до грошей, цілком ніякої надії в нього не було.

Окрім цього, цікаве в грошах було от ще що: настільки мало вони впливали на зовнішні обставини його життя. Він трохи менше тепер вагався, купуючи ті книги й диски, котрі йому хотілося купити, скоріше міняв зношений одяг та взуття з дещо більшою готовністю, ніж у минулому, і коли б йому не хотілося зробити Емі сюрприз чи подарунок (переважно квіти, але ще й книги, диски й сережки), він міг піддаватися пориву, не замислюючись. А крім цього, змінилося небагато. Він і далі ходив на заняття і писав статті для «Спектейтора», перекладав французькі вірші й часто заглядав у свої звичні недорогі місця – «Вест-Енд», «Зелене дерево», «Повно горіхів», – та всередині, десь у глибині підтопленої розумової камери, в котрій Фергюсон жив один у безмовному зв’язку із власною свідомістю, дещо одне тепер дуже змінилося. На рахунку в Першому національному міському банку, на розі Західної 110-ї вулиці та Бродвею, у нього були тисячі доларів, і просто знати, що вони там є, навіть якщо його не охоплює бажання їх витратити, звільняло від необхідності думати про гроші по сімсот сорок шість разів на день, що, в підсумку, було так само кепсько, якщо не гірше, ніж мати недостатньо грошей, оскільки ті думки були нестерпними і навіть вбивчими, і не думати про те більше – благословення. От у чому полягала істинна перевага володіння грошима перед їх відсутністю, вирішив він, – не те, що можеш придбати на них більше речей, а те, що тобі більше не треба носитися з цим пекельним мисленнєвим пузирем над головою.

Початок 1968-го. Фергюсон розглядав ситуацію як послідовність концентричних кіл. Зовнішнє коло – війна і все, що до неї прилягало: американські солдати у В’єтнамі, їхні супротивники з Півночі й Півдня (В’єтконг), Хо Ші Мін, уряд у Сайгоні, Ліндон Джонсон та його кабінет, міжнародна політика США з часів закінчення Другої світової війни, підрахунок втрат, напалм, палаючі села, серця й уми, ескалація, притишення, шанований мир. Друге коло становило Америку, двісті мільйонів на внутрішньому фронті: преса (газети, журнали, радіо, телебачення), антивоєнний рух, провоєнний рух, рух «Чорна влада», контркультурний рух (хіпі та йіпі, марихуана й ЛСД, рок-н-ролл, підпільна преса, «Комікси Зап», «Веселі пустуни», «Єбіли»), Каски й публіка Люби-або-Вали, порожнє повітря, заповнене так званим проваллям поколінь між батьками середнього класу та їхніми дітьми, і величезна юрба безіменних громадян, котра стане в підсумку відомою як Мовчазна Більшість. Третє коло – Нью-Йорк, майже ідентичний другому колу, але прилеглий до Фергюсона безпосередньо, наочніше: лабораторія, сповнена зразками вищезгаданих суспільних течій, котрі Фергюсон міг сприймати безпосередньо власними очима, а не через фільтр написаних слів чи опублікованих зображень, увесь цей час враховуючи нюанси та особливості самого Нью-Йорку, котрий відрізнявся від усіх інших міст Сполучених Штатів, зокрема – через величезну прірву між багатими й бідними. Четверте коло – Колумбія, тимчасовий притулок Фергюсона, найближчий підручний світ, що оточував його та його однокашників, що охоплював їхню ділянку закладу, більше не відмежованого від світу зовні, бо стіни завалилися, і те, що зовні, стало тепер невіддільним від того, що всередині. П’яте коло – індивід, кожна окрема особистість у будь-якому з чотирьох інших кіл, та у випадку Фергюсона найбільше бралися до уваги ті індивіди, котрих він знав особисто, і вище за інших – всі друзі, з якими він ділив життя в Колумбії, а ще вище всіх цих інших, звичайно ж, індивід індивідів, точка в центрі найменшого з п’яти кіл, та особистість, котрою був він сам.

П’ять царин, п’ять окремих реальностей, але кожна пов’язана з іншими, а це означало, що коли щось відбувалося у зовнішньому колі (війна), вплив цього відчувався у всій Америці, в Нью-Йорку, в Колумбії і у всіх до останньої точках у внутрішньому колі приватних, індивідуальних життів. До прикладу, коли навесні 1967-го військові дії загострилися, п’ятнадцятого квітня вулицями Нью-Йорка пройшли півмільйона людей – на знак осуду війни та із закликом до негайного виведення американських військ із В’єтнаму. По п’яти днях після цього в студмістечку Колумбії на північ від центру у Джон-Джей-холу зібралися триста членів СДС, щоб «поставити кілька питань» вербувальникам з морської піхоти, що встановили свої столики у вестибюлі, і на активістів накинулася банда качків і пацанів – флотських резервістів, що призвело до кривавої бійки з мордобоєм та зламаними носами, котру довелося розганяти силами поліції. Наступного дня на подвір’ї Ван-Аму між Джон-Джеєм і Гамільтон-холом відбулася найбільша за останні тридцять років демонстрація