Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » 4 3 2 1, Пол Остер 📚 - Українською

Пол Остер - 4 3 2 1, Пол Остер

151
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "4 3 2 1" автора Пол Остер. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 231 232 233 ... 315
Перейти на сторінку:
ту частину Каліфорнії, що була Районом Затоки, і дівчина, котрій раніше було зовсім не під силу залишити Нью-Йорк, тепер діяльно роздумувала, чи не подати їй документи в юридичний інститут у Берклі наступного року. Справа не в юриспруденції. Фергюсон був цілком і повністю за те, щоб вона стала юристом, це вони вже багато разів обговорювали в минулому, адвокатом бідняків, юристом-активістом, така професія дозволить їй принести світові більше користі, ніж організацією антивоєнних демонстрацій чи страйків квартиронаймачів проти зажерливих, безвідповідальних власників житла, оскільки війна неминуче колись закінчиться (сподівалася вона), і значно більше задоволення в тому, щоб засадити зажерливих домовласників до в’язниці, аніж благати їх увімкнути опалення чи винищити пацюків, чи здерти свинцеву фарбу. Само собою, стати юристом, але Каліфорнія, про що це вона? Хіба вона не пам’ятає, що на наступний рік він ще буде в Нью-Йорку? Розлука на ціле літо й без того кепська, проте увесь рік у розлуці – він від цього з глузду з’їде. І звідки вона взяла, що йому захочеться їхати за нею до Каліфорнії після закінчення навчання? Невже вона не може піти в розумний юридичний інститут, типу Колумбії, чи УНЙ, чи Фордаму, і залишитися з ним у квартирі? Навіщо все так, блядь, ускладнювати?

Арчі, Арчі, не захоплюйся. Це поки що абстрактні міркування.

Мене вражає, що ти про таке взагалі замислилася.

Ти не знаєш, як воно там. Після двох тижнів я перестала думати про Нью-Йорк і була рада не думати про нього. Таке відчуття, що я там удома.

Раніше ти не так казала. Нью-Йорк – саме те, пам’ятаєш?

Мені було шістнадцять, коли я так говорила, і я ще не побувала в Берклі чи Сан-Франциско. А тепер, літньою двадцятирічною жінкою, я передумала. Нью-Йорк – смердюча діра.

Згоден. Але не цілком. Ми завжди можемо переїхати в інший район.

Північна Каліфорнія – найпрекрасніше місце в Америці. Там гарно, як у Франції, Арчі. Не вір мені на слово, якщо не хочеш. Сам подивись.

Я зараз нібито зайнятий.

Різдвяні свята. Можемо з’їздити туди на зимових канікулах.

Прекрасно. Але навіть якщо я зрозумію, що це найкраще місце на світі, проблеми це однаково не вирішить.

Якої проблеми?

Проблеми річної розлуки.

Переживемо. Буде не так важко.

Я витерпів найсамотніше, найубогіше літо в своєму житті. Було важко, Емі, дуже важко, так важко, що я ледве зумів витримати. Цілий рік мене, ймовірно, знищить.

Гаразд, важко. Проте я також гадаю, що це нам корисно. Бути одному, спати одному, скучати один за одним і писати листи – мені здається, це зміцнило б нас як пару.

Ха.

Я ж справді кохаю тебе, Арчі.

Я знаю, що кохаєш. Та іноді мені здається, що своє майбутнє ти любиш більше думки бути зі мною.

Грудень 1967-го. Тієї зими вони так і не дісталися до Каліфорнії, бо померла бабуся Фергюсона – померла від чогось на кшталт такого ж раптового внутрішнього вибуху, котрий прикінчив його діда роком раніше, і поїздку довелося скасувати заради відвідання ще однієї похоронної церемонії у Вудбриджі, Нью-Джерсі. Відтак прийшов лихоманковий тиждень, коли численні руки взяли участь у розпорядженні бабусиним майном та в очищенні її квартири, що слід було завершити в рекордний час, оскільки батьки Фергюсона вже були на грані переїзду до Флориди, тому всі напружилися і вклали сили, щоб допомогти, Фергюсон – само собою, але й також Емі, якій у підсумку випало найбільше за всіх трудів, і Ненсі Соломон з чоловіком Максом, і Боббі Джордж, котрого звільнили з армії, і він повернувся до Монклеру і приводив себе у форму перед весняними тренуваннями, і навіть Діді Браєнт, що завела дружбу з бабусею Фергюсона після дідової смерті – вона за нею тужила так само сильно, як і колись за ним (ну хто в тверезому глузді взагалі коли-небудь стверджуватиме, що в житті є якийсь сенс?), а матері Фергюсона потрібна була будь-яка допомога, тому що вона була так засумована, проливала того тижня більше сліз, ніж загальна сума нею пролитого при Фергюсоні з його дитинства по нинішній час, та й сам Фергюсон відчував, як його охоплює потужний сум, не просто тому, що він втратив бабусю, що саме по собі було горем, а й ще через те, що йому страшенно не подобалося бачити, що відбувається з квартирою, – повільне розбирання кімнат, де один предмет за іншим загортався в газети і складався в картонні коробки, все, що було частиною його життя ще з тих часів, як він і не пам’ятав себе живим, зношені дрібні цяцьки, з якими він грав, повзаючи дитиною навкарачках, бабусині слоники зі слонової кістки і бегемот із зеленого скла, пожовтіла кружевна серветка під телефоном у сінях, дідусеві люльки і пусті хумідори, куди він любив пхати свого носа, щоб глибше вдихнути їдкі тютюнові аромати, позосталі після давно зниклих сигар, все тепер пішло, все навіки пропало, а найгірше – те, що бабуся мала намір їхати разом з його батьками до Флориди та вселятися з ними до нової квартири в Майямі-Біч, і нехай вона навіть стверджувала, начебто з нетерпінням цього чекає (Приїдеш мене навідати, Арчі, і ми підемо поснідаємо у «Вулфіс» на Колінз-авеню, візьмемо там по омлету з копченою лососиною й цибулею), він підозрював, що думка полишити цю квартиру по стількох роках викликала в неї жах, і, можливо, вона сама накликала на себе інсульт, тому що просто не могла звикнутися з цією думкою.

Саме тоді гроші були останнім, про що Фергюсон замислювався, він, хто рідко припиняв думати про гроші й турбуватися через них у повсякденній течії власного життя, знехтував подумати над питаннями спадщини та фінансових підсумків, що витікають з чиєїсь кончини, проте дід його за свої довгі роки в компанії «Герш, Адлер і Померанц» заробляв значні суми, і хай навіть вагомі порції цих сум були розтрачені на Діді Браєнт та її попередниць, бабусі Фергюсона у спадщину після смерті чоловіка дісталося більше півмільйона доларів, і от тепер, коли вона померла, ці кошти перейшли до двох її дочок, Мілдред і Розі, кожній – по половині згідно з умовами заповіту, і щойно були сплачені податки на спадщину, тітка й мати Фергюсона обидві стали на двісті тисяч доларів багатшими, ніж були до того, до смертельного удару, що вразив їхню матір. Двісті тисяч доларів! То була настільки неймовірна сума, що Фергюсон розреготався, коли мати в кінці січня потелефонувала йому з цією новиною з Флориди, а потім зареготав ще гучніше, коли вона оголосила, що половина її половини

1 ... 231 232 233 ... 315
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «4 3 2 1, Пол Остер», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "4 3 2 1, Пол Остер"