Пол Остер - 4 3 2 1, Пол Остер

радість в таке почуття, якого він ніде і ніколи раніше не бачив, нове почуття, котрому ще належало дати ім’я, і не тільки воно було схибнутим, як назвав його батько, воно й дурним не було, оскільки чорна юрба систематично накидалася на ті заклади, котрими володіли білі люди, з них багато – білі євреї, і водночас щадили ті, якими володіли чорні, вітрини, на котрих було написані слова «брат по духу», і от тим самим вони повідомляли білій людині, що на нього дивляться як на ворожого загарбника, і йому пора валити з їхньої країни. Не те щоб Фергюсон вважав це доброю думкою, але таке хоча б мало якийсь сенс.

І знову бунт поступово зійшов нанівець, і знову всі розійшлися по домівках, і цього разу здавалося, що все закінчилося назавше, друга ніч двохдобового загулу руйнації та анархічного визволення, та от чого ніхто не знав у знавіснілому натовпі – що о двадцять хвилин на третю мер ввів гвардію та поліцію штату Нью-Джерсі. До світанку містом покотилися танки гвардійців, п’ять тисяч важко озброєних солдатів займали позиції на вулицях Центрального району, і на наступних три дні до Ньюарку ввійшла В’єтнамська війна, оскільки хоч жоден в’єтконговець і не називав Мохамеда Алі негритосом, чорне населення Ньюарку тепер перетворили на в’єтконговців.

Мер Г’ю Аддоніціо: «Це злочинне повстання людей, що стверджують, наче ненавидять білу людину, хоча насправді вони ненавидять Америку».

КПП з колючим дротом. О десятій вечора – комендантська година для машин, до одинадцятої щоб нікого на вулицях уже не було. Мародерство припинилося, і збудження перших двох ночей переросло в міську війну, натуральні бойові дії, де зброєю служили гвинтівки, автомати й полум’я. Білого капітана пожежної охорони на ймення Майкл Моран, тридцяти восьми років, батька шістьох дітей, застрелили, коли він стояв на драбині, розслідуючи сигнал пожежної тривоги на Централ-авеню, і з того моменту гвардія й поліція штату виходили з припущення, що все місто кишить чорними снайперами, що засіли на дахах і ціляться в будь-якого білого, котрий потрапить їм на очі. Те, що двадцять чотири з двадцяти шести осіб, убитих тими днями, виявилися чорними, схоже, спростовувало таке припущення, та воно дозволило гвардії й поліції розстріляти тринадцять тисяч патронів, цілячи прямо у вікна квартири на другому поверсі, де проживала жінка на ймення Ребекка Браун, до прикладу, і вбити її, як це описував «Стар-Леджер», «шквалом куль», чи всадити ще двадцять три кулі в тіло Джиммі Рутледжа, чи підстрілити двадцятичотирьохрічного Біллі Фурра за злочин, який полягав у тому, що він узяв холодну газовану воду з уже розграбованого гастроному і віддав її спраглому фотографові з журналу «Лайф».

При цьому мати Фергюсона робила все можливе, щоб і далі знімати, проте їй доводилося працювати і вночі – фотографувати танки, солдатів і тепер уже розгромлені підприємства чорних по всьому Центральному районі, сотні знимків, що документували всі аспекти сутичок, що їх вона вважала значущими, а оскільки батько Фергюсона увігнав себе в паніку стосовно безпеки Рози, він тепер наполягав на тому, щоби всюди її супроводжувати, куди б вона не прямувала, і всі ті три дні з такого рішення випливало те, що він сидів з нею на задньому сидінні старої «імпали», а Фергюсон катав батьків по всьому місті, а відтак, із наближенням комендантської години, завозив котушки непроявленої плівки у будівлю редації «Стар-Леджеру», після чого повертався у квартиру на спокійній Ван-Велсор-плейс. Крізь жах тих днів захват Фергюсона матір’ю усе зростав. Щоб сорокап’ятирічна жінка, котра все життя була портретисткою в ательє, а в журналістиці почала працювати, знімаючи прийоми в відповідь садах передмість, могла вирішити робити те, що вона робила зараз, вражало його як одне із найбільш неймовірних людських перетворень, які він будь-коли спостерігав. От що служило йому єдиною втіхою, оскільки від усього іншого у той період його нудило, душі його було гірко, його вивертало навиворіт, нудило від світу, в котрому він жив, і легше не ставало від того, що його батько щовечора бісився через них, клятих шварцес, того, як вони ненавидять нас, євреїв, і це кінець усьому, заявляв він, він ненавидітиме їх у відповідь віки вічні, з цієї миті й далі, поки не настане той день, коли він помре, і от під час такої тиради Фергюсонові стало так гидко, що він не витримав і звелів батькові заткатися, чого раніше ніколи в житті собі не дозволяв.

Війська вивели сімнадцятого, і до того часу, як останній танк залишив місто, війна завершилася.

Все інше також закінчилося, принаймні – для євреїв Віквоїку, котрі, здавалося, поділяли погляди батька Фергюсона на те, що відбулося, і протягом шести наступних місяців майже жодної родини в районі більше не залишилося, декотрі перебралися в найближчий Елізабет, інші вирушили до передмістя округів Есекс і Моріс, і в районі, що був раніше цілковито єврейським, не стало жодного єврея. Як дивно, що більшість батьків і прабатьків чорних мешканців Ньюарку прибули сюди з Півдня в часи Великої міграції між війнами, а от тепер, оскільки фотознімки безладів, котрі зробила його мати, залишили певний слід у світі, і їй запропонували нову роботу в «Майямі Геральді», його батьки помінялися місцями з їх чорними сусідами й самі прямували на південь.

Жахливо було дивитися їм услід.

Осінь 1967-го. Щось у сонячному світлі, чи світлі зірок, чи в промінні місяця в Каліфорнії висвітлило волосся Емі й затемнило колір її шкіри, і вона повернулася до Нью-Йорку з бровами й віями блідішими, світлішими, а її щоки, руки й ноги випромінювали смаглявіше сяйво, золотисто-буре, кольору щойно спеченого кексу чи скибки теплого, намасленого тосту. Фергюсонові хотілося її з’їсти. По двох із половиною мук целібату йому вічно було мало її, а оскільки й вона усе літо голодувала, граючи роль, як вона висловилася, черниці без поблажок, то перебувала в надзвичайно легкозбудженому стані, готова була давати йому стільки ж, скільки він був готовий давати їй, і Фергюсон, що розумів тепер, що успадкував значну частину, якщо не всі невситимі апетити свого діда, готовий був віддавати їй усе, що в ньому було, чим і займався, і Емі займалася тим самим, і три днів поспіль потому, як вона повернулася до квартири на Західній 111-й вулиці, вона утворила табір на двоспальному ліжку в себе в кімнаті, і вони заново знайомилися з тією невідомою силою, що утримувала їх разом.

І все ж дещо змінилося, і не все це Фергюсонові припало до смаку. Для початку, Емі закохалася в Каліфорнію чи, принаймні, в