Пол Остер - 4 3 2 1, Пол Остер

осіб, можливо, чи семи сотень поранених, чи п’ятнадцяти сотень заарештованих, чи дев’яти сотень розгромлених закладів чи зіпсованої власності на десять мільйонів доларів, та Ньюарк був тим місцем, де все відбувалося не так уже багато років, і шість днів насилля, що почалися дванадцятого липня, стали логічним виходом із ситуації, впоратися з котрою можна було лише насиллям, не тим, так іншим. Те, що чорного таксиста на ймення Джон Сміт заарештували за те, що він незаконно перегнав поліцейське авто, а потім побили дубинками двоє білих полісменів, стало не стільки причиною, скільки наслідком. Якби то був не Сміт, на його місці опинився б який-небудь Джонс. А якби не Джонс, тог був би Браун, чи Вайт, чи Грей. Трапилося так, що ним виявився Сміт, і коли офіцери, що здійснили арешт, Джон Десімон та Віто Понтреллі потягли його до четвертої дільниці, серед мешканців великого багатоквартирного будинку через дорогу швидко рознеслися чутки, що Сміта вбили. Неправда, як пізніше виявилося, та глибша правда полягала в тому, що населення Ньюарку більше ніж на п’ятдесят відсотків було тепер чорним, і більшість цих двохсот двадцяти осіб були бідними. У Ньюарку – найвищий відсоток низькоякісного житла в країні, друге місце за рівнем злочинності, друге місце за рівнем дитячої смертності, а рівень безробіття – удвічі вище, ніж загалом у країні. Усе муніципальне керівництво було білим, департамент поліції складався з білих на дев’яносто відсотків, і майже всі контракти на будівництво діставалися підрядникам, що контролювалися мафією, яка віддячувала міським чиновникам, що їм допомагали, щедрими відкатами і відмовлялися наймати чорних робітників, оскільки ті не входили в цілковито білі профспілки. Система настільки прогнила, що Міську ратушу часто називали Слямзаводом[44].

Колись Ньюарк був містечком, де люди щось робили, містечком фабрик і «синіх комірців», і в ньому вироблялося все на світі – від наручних годинників до порохотягів та свинцевих труб, від пляшок до пляшкових йоржиків і ґудзиків, від розфасованого хліба до кексиків та італійської салямі довжиною у фут. А тепер будинки з гілок розвалювалися, фабрики позачинялися, а білий середній клас перебирався в передмістя. Батьки Фергюсона зробили це ще в 1950-му, і, наскільки він міг судити, були єдиними, хто потім повернувся, та Віквоїк був усе ж не цілком Ньюарком, то було єврейське селище на південно-західному краю уявного Ньюарку, і там все було благополучно від початку часів. Сімдесят тисяч євреїв в одному місці, чудовий парк на триста одинадцять акрів, влаштований Олмстедом, і середня школа, з котрої вийшло більше докторів філософії, ніж з будь-якої іншої середньої школи в країні.

Увечері дванадцятого Фергюсон пив пиво у «Вест-Енді», а коли повернувся до квартири саме в початку другої, у нього дзвонив телефон. Він зняв трубку і почув, як на іншому кінці дроту горлає його батько: Де ти в біса вештаєшся, Арчі? Ньюарк палає! Вони побили вітрини й грабують крамниці! Лягаві палять із гармат, а твоя мати на Спрінгфілд-авеню робить знімки для своєї чортової газети! Вулицю перекрили, сам я не можу туди пройти! Приїжджай додому, Арчі! Тим мені тут потрібен – і не забудь прихопити свою прес-карту!

Про те, щоб відправитися до центру й спіймати там автобус від терміналу Портоуправління, навіть думати було пізно, тому Фергюсон пригальмував на Бродвеї таксі та звелів водієві гнати – цю фразу він десятки разів чув у кіно, та жодного разу не вимовляв сам, і хоча поїздка обійшлася йому в тридцять чотири долари без двох, що були в нього в гаманці, до житлового будинку на Ван-Велсор-плейс він дістався менше ніж за годину. На щастя, на сусідніх вулицях було спокійно. Безлад почався в Центральному районі, а пізніше поширився на інші райони центру, проте Південний залишився незайманим. Ще більше заспокоювало те, що мати щойно повернулася додому, і заведений батько, що ледь не злетів з котушок, уже починав знову намацувати ці самі котушки.

Ніколи нічого подібного не бачила, сказала мати. «Коктейлі Молотова», випатрані крамниці, лягаві з пістолетами напоготові, пожежі, повсюди знавіснілі люди носяться – чистий хаос.

Крамниці Сема більше немає, сказав його батько. Він годину тому телефонував і сказав, що нічого не залишилося. Безумні, дикі звірі, от хто вони такі. Уяви собі – спалювати власний район. Більшої дурні я не чув ніколи.

Я лягаю спати, оголосила його мати. Я вимоталася, а вранці зранку мені треба бути в «Леджері».

Більше не треба, Розо, сказав батько.

Чого більше не треба, Стенлі?

Більше ніякої фронтової фотографії.

Це моя робота. Я мушу її виконувати. Одна людина в цій сім’ї вже без роботи через сьогоднішню ніч, і нікуди не дінешся – працюватиму.

Тебе можуть вбити.

Не вб’ють. Мені здається, все вже майже закінчилося. Всі розходилися по домах, коли я йшла звідти. Вечірка згорнулася.

Ну, або вона так думала, і так гадали багато інших, навіть мер Г’ю Аддоніціо, котрий просто відмахнувся від безчинств, мовляв, усього-на-всього кілька пляшок розбили, та коли хвилювання наступного вечора почалися знову, мати Фергюсона вдруге вийшла з фотоапаратом на вулиці, і цього разу Фергюсон був із нею – прихопивши свої кореспондентські посвідчення як «Монклер Таймс», так і «Колумбія Спектатор» на той випадок, якщо його зупинить поліція і попросить показати документи. Батько провів увесь день із Семом Браунштайном в його розгромленій крамниці спортивних товарів – оцінював збитки, забивав те, що колись було вітринами, листами фанери, вишукуючи те небагато, що поки що залишалося, і він досі не повернувся від Сема, коли Фергюсон із матір’ю після заходу сонця попрямували до Спрінгфілд-авеню. Батько гадав, що Фергюсон тут для того, щоб захищати свою мати, та, на думку Фергюсона, він був тут тому, що хотів бути тут, оскільки мати його не потребувала захисту, поки виконувала свою роботу – робила знімки, а виконувала вона її з належним спокоєм та дисципліновано, здавалося йому, так зібрано й зосереджено на своїх діях, що згодом Фергюсон усвідомив, що це вона його захищає. Того вечора в Центральному районі зібрався великий загін журналістів і фотографів, люди з ньюаркських газет, з журналу «Лайф», з «Таймсу» та «Ньюсвіку», з «А. П. Рейтерз», з підпільної преси, чорної преси, бригади радіо й телебачення, і всі вони в більшості трималися однією купою, спостерігаючи, як уздовж Спрінгфілд-авеню котиться вал метушні. Спостерігати таке було тривожно, і Фергюсон відверто зізнався собі, що нервує, часом йому навіть страшно, та він був також збудженим і враженим, зовсім не готовим до вибухової енергії, котра закипала уздовж вулиці, до цієї суміші розпаленої емоції та безрозсудного руху, що, здавалося, сплавлюють злість і