Пол Остер - 4 3 2 1, Пол Остер

Колумбії з моменту заснування університету до відзначення його двохсотлітньої річниці (з 1754-го по 1954-й), і він шукав собі наукового асистента, щоб той допоміг йому відірвати книгу від землі. Фергюсонові навіть не довелося подавати заяву на роботу. Ендрю Флемінг йому сам її запропонував, оскільки на нього справило глибоке враження те, як його двадцятилітній студент працює на заняттях і наскільки добре він здатен писати – не лише академічні праці, а й газетні статті, і переклади поезії. Фергюсонові лестили ці щедрі зауваження, та справу вирішила зарплата – двісті доларів на тиждень (з університетського гранту), а це означало, що до початку осіннього семестру він зможе наскладати більше двох тисяч доларів, і ось так запросто в Каліфорнію він уже не збирався. Майже не мало значення, що п’ятдесятидвохрічний Флемінг усе своє життя був закоренілим холостяком і виявляв сильний інтерес до молодих людей. Фергюсон ніколи не сумнівався, що викладач у нього закоханий, – та був певен, що впорається з цим, і ніщо не заважало погодитися на цю роботу.

Він написав тітці Мілдред останній раз на початку травня, сподіваючись, що в Берклі щось нарешті підвернулося, і це дасть йому змогу відмовитися від усної угоди з Флемінгом, скріпленої рукостисканням, перед тим, як він почне працювати на нього, та два тижні проминули без відповіді, і коли він нарешті просадив купу грошей на міжміський дзвінок до Каліфорнії, тітка Мілдред заявила, що ніякого листа вона не отримувала. Фергюсон підозрював, що вона бреше, але своїх підозр висловити без доказів не міг, та й у будь-якому випадку яка різниця? Мілдред не свідомо саботувала його план, вона просто була ледачою, от і все, справу вона пустила на самоплив, а тепер було вже надто пізно щось виправляти, і його тітка, що колись так голубила свого одного-єдиного Арчі, серйозно підвела його.

Емі страждала. Фергюсон був у відчаї. Думка про те, що їм доведеться розпрощатися на два з половиною місяці була жахливою настільки, що навіть починати розмову про це ніяк не випадало, проте жоден із них не бачив виходу із ситуації. Емі сказала, що захоплюється ним – він поводиться як дорослий (хай навіть він усвідомлював, що вона трохи на нього сердиться), і хоча Фергюсонові й хотілося попросити її відмінити поїздку й залишитися в Нью-Йорку, він знав, що з його боку зробити це буде зухвало й неправильно, тому так і не попросив. П’ятого червня вибухнула Шестиденна війна, а через день потому, як вона закінчилася, Емі одна-однісінька рушила на Берклі. Батьки дали їй грошей на авіаквиток, і Фергюсон того ранку її відльоту вирушив із ними в аеропорт. Некомфортне, нещасливе прощання. Жодних сліз чи шикарних жестів, та довгі, похмурі обійми, що супроводжувалися обіцянками писати одне одному якомога частіше. Повернувшись до себе в кімнату на Західній 111-й вулиці, Фергюсон усівся на ліжку і впер погляд у стіну перед собою. У сусідній квартирі плакала дитина, він почув, як якийсь чоловік кричить комусь блядь на тротуарі п’ятьма поверхами нижче, і раптом Фергюсон усвідомив, що скоїв найгіршу помилку всього свого життя. Є робота чи немає роботи – треба було поїхати з нею і зіграти тим, що йому здадуть. Так же й треба жити, такого стрибучого життя він собі й бажав, танцівного життя, а от тепер віддав перевагу обов’язкові перед пригодами, відповідальності перед батьками – любові до Емі, і він ненавидів себе за власну обережність, за своє серце трудяги, що колупається в болоті. Гроші. Вічно ці гроші. Вічно цих грошей не вистачає. Уперше в житті йому стало цікаво, як це – народитися непристойно багатим.

Ще одне літо в спекотному Нью-Йорку з недоумкуватими та радіоприймачами, слухати, як хропе й пердить тимчасовий пожилець у кімнаті Емі по сусідству, доки сам він лежатиме вночі в постелі, потіти, сорочки й шкарпетки пропотівають наскрізь ще до полудня, і ходити вулицями, стиснувши кулаки, що не година, то в них у районі тепер пограбування під загрозою ножа, чотирьох жінок зґвалтували в ліфтах їхніх будівель, будь уважний, очі тримай відкритими та намагайся не дихати, коли проходиш повз сміттєвий бак. Довгі дні в копії Парфенона на мільйон книг, що називаються Бібліотекою Батлера, робиш виписки про дореволюційну Колумбію, котра тоді називалася Кінгз-коледжем, та про умови життя в Нью-Йорку середини вісімнадцятого століття (вулицями бігають свині, повсюди кінський гній), про перший коледж штату, п’ятий коледж де б то не було в країні взагалі, Джон Джей, Александр Гамільтон, Гувернер Моріс, Роберт Лівінгстон, перший головний суддя Верховного суду, перший секретар Скарбниці, автор останнього варіанту Конституції США, член комітету п’яти, що створив перший чорновик Декларації незалежності. Батьки-засновники в молодості, в дитинстві, у віці немовляти, бігають вулицями разом зі свиньми й кіньми, а відтак, по п’яти чи шести годинах у затхлому Батлері – передрукувати ці виписки для Флемінга, з котрим Фергюсон зустрічався двічі на тиждень у «Вест-Енді» з кондиційованим повітрям, завше там і ніколи не в кабінеті у Флемінга і не в його квартирі, бо, хоча добрий, люб’язний, глибоко інтелігентний історик і пальцем Фергюсона жодного разу не торкнувся, очі його не відривалися від Фергюсона, погляд повсякчас вишукував заохочення чи якоїсь-небудь відповідної реакції, і цього досить, відчував Фергюсон, оскільки Флемінг йому подобався, і він не міг не жаліти його.

Тим часом Емі перебувала в країні хіпі в трьох тисячах миль на захід, Емі була в Райському саді, Емі блукала по Телеграф-авеню Літом кохання, і Фергюсон читав і перечитував її листи за кожного зручного випадку, аби й далі у його вухах лунав її голос, носив їх із собою до бібліотеки щоранку і приймав як пігулки проти нудьги кожного разу, коли робота загрожувала ввергнути його в кому, а листи, що він їх писав у відповідь, були легкими, швидкими й смішними, наскільки це в нього виходило, без усяких міркувань про війну, чи тухлого смороду на вулицях, чи жінок, зґвалтованих у ліфтах, чи про той морок, що обволік собою його серце. Схоже, що ти там проводиш найкращий час свого життя, писав він в одному з сорока двох листів, що надіслав їй того літа. А тут, у Нью-Йорку, я проводжу життя свого часу.

Липень 1967-го. На думку Фергюсона, найсумнішим у цих сумних ньюаркських подіях було те, що їм ніщо не могло запобігти. На відміну від більшості великомасштабних подій, що відбувалися у світі, котрі теж могли б не відбутися, якщо би люди ясніше мислили (до прикладу, В’єтнам), Ньюарк був неминучим. Не до масштабів забитих двадцяти шести