Пол Остер - 4 3 2 1, Пол Остер

однак тиждень потому університет опинився перед лицем значно серйознішої загрози, ніж лимонні меренги, і винуватця так ніколи й не спіймали.

На тій ранній стадії драми СДС зосереджували зусилля на двох принципових питаннях: Інституті Оборонної аналітики (ІОА) й забороні демонстрацій і / або пікетування всередині університетських будівель – на новій політиці, запровадженій президентом Грейсоном Кірком ще восени. ІОА був організований Пентагоном у 1956 році як засіб залучення допомоги вчених урядові в розробці зброї, але ніхто не усвідомлював зв’язку Колумбії з цією програмою до 1967 року, коли на бібліотечних полицях два члени СДС виявили документи, що стосувалися членства Колумбії в ІОА: там налічувалося всього дванадцять університетів, і тепер, коли комітети викладачів у Принстоні й Чикаго рекомендували керівникам своїх шкіл вийти з програми, студенти й викладачі Колумбії теж почали просити свій університет вчинити так само, хоча Кірк і був членом правління останні дев’ять років, але як не відчувати відрази від того, що дослідження ІОА призвели до розробки таких хімічних гербіцидів, як агент «Орандж», що його використовували для дефоліації джунглів В’єтнаму, чи того, що кривава тактика «килимних бомбардувань» стала результатом роботи ІОА в розробці заходів з придушення повстань? Інакше кажучи, Колумбія брала участь у війні, університет запаскудив собі руки (як часто висловлювалася Емі), і єдиним розумним заходом тут було змусити його припинити цю діяльність. Не те, щоб на цьому припинилася війна, та переконати Колумбію відкликати своє членство в цій організації означало б маленьку перемогу після стількох великих і дрібних поразок. Що ж до заборони внутрішніх демонстрацій, то студенти стверджували, що, згідно з Першою поправкою, це порушення прав, неконституційний акт проти принципів свободи слова, а тому постанова Кірка недійсна.

Останні кілька тижнів СДС розповсюджували в студмістечку петицію, де вимагали виходу Колумбії з ІОА, і тепер, коли вже п’ятнадцять сотень викладачів і студентів підписали її (серед них – Фергюсон та Емі), СДС вирішили розібратися з обидвома питаннями єдиною акцією двадцять сьомого березня, через тиждень по вже забутій капості з кидком тістечка. Група з сотні студентів увійшла до Бібліотеки Лоу, будівлю під білим куполом, вибудованим за зразком римського Пантеону, що слугувала університетським адміністративним центром, і порушила заборону на внутрішнє пікетування й демонстрації, несучи з собою плакати зі словами «ІОА МУСИТЬ ПІТИ!». Серед протестувальників була Емі, Фергюсон був присутній як свідок-репортер, і десь із півгодини студенти блукали коридорами, скандуючи гасла (один – через мегафон), після чого всі піднялися на другий поверх і піднесли петицію високопоставленому університетському чиновникові, котрий запевнив їх, що передасть її президентові Кірку. Після цього група залишила будівлю, а наступного дня шестеро з них були піддані заходам дисциплінарного стягнення: список очолював Рудд разом з чотирма іншими членами правління СДС, всього шестеро з сотні учасників, тому що, як пояснив один декан, тільки їх зуміли опізнати. Наступних два тижні «шестірка ІОА» відмовлялася зустрічатися з деканом, а така зустріч входила до стандартного протоколу дисциплінарних стягнень (приватна бесіда супроводжувалася тим, що вважалося справедливим покаранням – як майже у всіх «кенгурових судах»), і замість цього наполягала, щоб їх судили на відкритому слуханні. Декан відреагував повідомленням, що їх усіх виключать, якщо вони не з’являться до нього в кабінет. Двадцять другого квітня вони нарешті прийшли на зустріч із ним, та відмовилися обговорювати свою участь в демонстрації проти ІОА. Після виходу з кабінету їх усіх піддали дисциплінарній пробації.

Тим часом убили Мартіна Лютера Кінга. Гарлем здійснив те саме, що роком раніше вчинив Ньюарк, та Ліндсей був не Аддоніціо й не став викликати Національну гвардію чи поліцію штату, щоб ті стріляли в демонстрантів, і поки Гарлем, нижче по схилу від Колумбії, горів, безумство і в без того безумній атмосфері на Морнінгсайд-Хайтс розжарилося до такої межі, що Фергюсон тепер відчував: усе перетворилося на повноформатне гарячкове марення. Дев’ятого квітня університет на день зачинився, аби вшанувати пам’ять Кінга. Призначили лише один захід – меморіальне служіння в каплиці Св. Павла неподалік від самого центру студентського містечка, котра привабила юрбу в одинадцять сотень осіб, – і саме тоді, коли віце-президент університету Дейвід Трумен уже зібрався проголошувати від імені адміністрації поминальне слово, зі свого місця в одному з передніх рядів устав студент у костюмі і при краватці та повільно пішов до кафедри. Марк Рудд – знову. Мікрофон тут-таки вимкнули.

Без папірця, без звукопідсилення, не знаючи, скільки людей здатні його почути, Рудд звернувся до зібрання приглушено. «Доктор Трумен і президент Кірк чинять моральне глумлення над пам’яттю доктора Кінга, – сказав він. – Як може керівництво університету поминати людину, котра загинула, намагаючись об’єднати в спілку сміттярів, коли ці самі керівники багато років опиралися об’єднанню в спілку власних чорних і пуерторіканських працівників університету? Як ці люди можуть вшановувати того, хто боровся за людську гідність, тоді як вони самі крадуть землю в людей Гарлема? І як ці адміністратори можуть підносити людину, що проповідувала ненасильницьку громадянську непокору, якщо вони самі піддають власних студентів дисциплінарним стягненням за мирний протест?» На мить він замовк, а відтак повторив те, з чого почав: «Доктор Трумен і президент Кірк чинять моральну наругу над пам’яттю доктора Кінга. Отже, ми протестуватимемо проти такої непристойності». І після цього, разом із тридцятьма чи сорока співбратами-демонстрантами (як чорними, так і білими, як студентами, так і не-студентами), Рудд вийшов з каплиці. Фергюсон, що сидів в одному з середніх рядів, безмовно аплодував тому, що щойно відбулося. Чудово, Марк, казав він собі, і браво за те, що тобі вистачило мужності встати й сказати все це.

До замаху на Мартіна Лютера Кінга існувала одна організація (СДС) і два питання (ІОА та дисципліна), котрі рухали в студмістечку політичну діяльність лівого крила. Тепер з’явилася друга група (САТ) і виникло третє питання (спортзал), – і за два тижні до поминання Кінга – великомасштабна подія, котрої ніхто не чекав, котре навіть уявити собі ніхто не міг, почала відбуватися так несподівано й неймовірно, як зазвичай і відбуваються великі події.

На одній ділянці землі в Гарлемі, у крадіжці якої Рудд звинуватив Колумбію, мав будуватися спортзал Колумбії, відомий також під альтернативним найменуванням: «Жим Кроу»: у цьому випадку то була ділянка громадської землі, небезпечений, занедбаний Морнінгсайд-парк, куди білі ніколи не ходили, стрімке кам’янисте урвище із засохлими деревами, що починалося зверху від Колумбія-вілі і закінчувалося внизу, в Гарлем-вілі. Ніхто не сперечався – заклад потребував нового спортзалу. Баскетбольна команда Колумбії щойно виграла чемпіонат Ліги плюща, вона вступила до турніру НССА номером четвертим у країні, а нинішньому спортзалові вже виповнилося більше шістдесяти років,