Франсуа Рабле - Ґарґантюа і Пантаґрюель

Προσ τελοξ αυτωη πanta kineitai Все йде до своєї мети. Розділ XXXVIII
Яка прегарна мозаїка храмову долівку оздоблювала

Прочитавши ці написи, я обвів поглядом пишний храм, а потім замилувався на прегарні розводи долівки, проти яких жодному іншому нинішньому чи минулому витвору штуки на цьому світі годі було змагатися, чи то долівка у святині Фортуни у Пренесті за Сулли, чи то долівка грецького храму Асарот, зведеного Созистратом у Пергамі. Це була мозаїка, вся з обточених, полірованих чотирикутних крем'яхів природної барви: то червоний яспис із такими гарними цяточками, то офіт, то порфир, то лікофталм, усіяний золотими іскорками, крихітними, нібито атоми, то агат з неяскравими відблисками молочно-білого кольору, то дуже ясний халцедон, то зелений яспис із червоними і жовтими жилками. Всі ці камінці були викладені по діагоналі.

У портику долівка теж була мозаїчна з підібраних камінців природної покрасі, згідно з тим, що там було вдано, і було таке враження, буцімто хто розкидав долі оберемок винограддя, розкидав абияк, бо тут їх насипав нібито густіше, а там менше. А втім, цього листяного клечення було скрізь чимало, і в напівсвітлі зненацька появлялись то равлики, по лозі повзаючи, то ящірки, рябіючи межи листу, тут світилися кетяги ще недозрілого винограду, а там уже зовсім стиглого, і те все зладила і скомпонувала рука дуже вмілого і дотепного маляра, і завиграшки воно могло б, не кажи ти малярство Зевксида Гераклейського, принадити шпаків та інших пташок; ми, принаймні, на цю мозаїку купились, бо там, де художник дуже щедро накидав галуззя, ми, боячись зачепитися, високо здіймали ноги, наче під нами був нерівний, кам'янистий грунт. Потім я оглянув храмове склепіння і стіни: вони були викладені мармуром і порфиром, суціль, з краю в край, оздоблені такою гарною мозаїкою, а ліворуч сприходу починалася гарна потішна гра, в якій добрий Бахус заломив індійців, і розігрували її так.

Розділ XXXIX
Як на мозаїчних храмових стінах була вдана битва, в якій Бахус індійців заломив

Спершу були вдані, всі у полум'ї пожару, міста, села, замки, фортеці, поля і ліси. Вдані були й розсатанілі, геть розшарпані жінки, що люто на шмаття шматували живих телят, баранів і овець і їли їхнє сире м'ясо. Це мало подавати, що Бахус, удершись до Індії, пустив усе під огонь і меч.

А проте індійці, гордуючи ним, поклали опору йому не чинити, бо вивідачі їм донесли, що його військо не має жодного войовника, в ньому числяться старик, жінкуватий і завжди п'яний, безвусі поселяни, геть голі, гопцюри і скакунці, з рогами і хвостами, як у цапенят, і сила хмільної баботи. Отож індійці ухвалили наїзд їхній не відбивати і пропустити їх, бо перемога над такими людьми вийде не на славу, а на сором, і не на гонор і звеличення, а на позорище і ганьбу. Отак зневажений, Бахус забирався далі, все пускав пожогом (вогонь і перуни — то його отецька бронь: появу його на світ Юпітер привітав перуном, а його матір Семелу і материнський дім спалив і знищив вогнем) і топив землю у крові, бо така вже його натура: мирного часу дає крівці, а воєнного її точить. За доказ можуть правити поля на острові Самосі, так звані Панема, тобто криваві; на цих полях Бахус наздогнав амазонок, утікачок від ефесян, і всім їм повідкривав жилу, отож по цьому кровопуску поля були залиті кров'ю. Тепер ви зрозумієте ліпше самого Арістотеля, який розправляє про це у своїх Проблемах, чому колись так гуляло одне прислів'я: «Не саджають і не їдять м'яти у війну». Бо на війні вої б'ються без ощадку, і ось як поранений того дня тримав м'яту в руках або ж їв її, то спинити кров годі, хіба що з тяжкою бідою.

Далі в мозаїці вдано, як Бахус ішов походом: сидів на пишній колісниці, трьома парами молодих леопардів запряженій; вид у нього був, як у дитятка, ознака того, що добрі заливахи зроду не старіються, рожевий, як у херувима, і безволосий; на голові в нього стирчали гострі ріжки; а вище сиділа гарна корона з винових грон і листя і шарлатова митра, а взутий він був у золочені полуботки.

Жодного мужа його не супроводжувало; всю його гвардію і всю його рать складали басариди, еванти, елеїди, евгіади, едоніди, треатериди, огигії, мімаллони, менади, тіади і вакхиди[511], жінота, розперезана, скажена, нестямна, драконами і живими гадюками підперезана, з патлатими косами і виновою у них упліткою, в оленячих і козячих шкурах, з топірцями, тирсами, дротиками і галябардами у формі шишок у руках; а легкими своїми тарчами, дзвенючими й гудючими від дотику пальцями, вони користувалися в потребі як тамбуринами і цимбалами. Чисельність їх сягала сімдесяти дев'яти тисяч двохсот двадцяти семи.

Перед вів Силен, на кого Бахус цілком здавався і в чиїй звазі, чесності, мужності й обачності не раз переконувався. Цей уже дідок був маленького зросту та ще й трясся, згорблений, одутлий, череватий, клаповухий, носатий і бровастий; під верх він узяв осла стадника; в руці тримав берло, потрібне йому для підпори, а також для веселого постукування, коли треба злазити; вбраний був у жіночу жовту сукню. За почет собі мав молодих поселян, рогатих, як цапики, і лютих, як леви, голих-голісіньких, вони без угаву співали пісень і сороміцькі танці вичеберювали: звали їх титири[512] і сатири. Число їх сягало п'яти тисяч ста тридцяти трьох.

Задніх пас Пан, страшенний монстр із цапиними ногами, вовнистими клубами, з рівними, в небо націленими, рогами на голові. Монстр був червонопикий, бородатий, зате смілько, зух, небоюн і чистий тобі порох; у лівиці він тримав сопілку, у правиці кривулясту ґерлиґу; до свого загону він