Франсуа Рабле - Ґарґантюа і Пантаґрюель

Послухайте, по-моєму, це він гавкає, або в мене бреніння у вухах. У мене з ним до приязни ніяк не доходить, бо лютий біль зубний ніщо проти укусу пса, що хапне тебе за ногу. А як ми оце у Трофонієвій фосі, то лемури і гноми живцем нас із'їдять, як колись у голоднечу з'їли галябардника Деметрія. Брате Жане, ти тут? Прошу тебе, бухтю, не відходь від мене, я вмираю зі страху. Твій самосік при тобі? Бо в мене ні зброї, ні лицарії. Вертаймо!

— Я тут (сказав брат Жан), я тут, не бійся, я тримаю тебе за шкірку, вісімнадцять чортів не вирвуть тебе з моїх рук, дарма, що я беззбройний. У притузі зброї ніколи не бракує, коли хоробре серце збратане з хороброю правицею; зброя може з неба упасти, достоту як на полях Кро, біля Маріанських ровів, у Провансі колись на підсобку Геркулесу сипнула злива каміння (воно й ниньки там лежить), а то не мав би він чим з Нептуновими дітьми битися. А все ж куди ми це сходимо — до лімбів дітлашні (присяйбогу, вона нас тут обкакає) чи до пресподниці, до всіх чортів? Лихома, от я їх потиличниками нагодую, у мене ж бо в черевиках виноградне листя! Ох, і дістануть вони у шкуру! Але що це таке? І де вони, чорти? Я тільки рогів їхніх боюсь. А втім те дворіжжя, яке носитиме жонатий Панурґ, буде мені за надійну затулу. Він уже постає переді мною у віщому маренні, цей новий Актеон, рогатий, рогач, гузнорогий.

А Панурґ на теє:

— Начувайся, фратере! Як женитимуть усіх чорноризців, тебе вже напевне з переміжною пропасницею окрутять. Дай мені тільки з душею з цього підземелля вирватися, то я вже тебе з нею спарую, лише на те, щоб ти закривився на круторога, на рогопука. А то ж, як розчовпати, пропасниця шльоха така собі, благенька. Коцький, як я не помиляюсь, уже сватав її, а ти обізвав його за те єретиком.

Тут наш осяйний Ліхтар, ускочивши в слово, сказав, що в цьому місці святощі вимагають затихнути й укуситися за язик, натомість, оскільки у наших черевиках виноградний лист, ми не підемо звідси, не почувши слова Божественної Сулії.

— Ну, гайда! (сказав Панурґ). Ми зараз усіх чортів перебуцаємо! Двом смертям не бути. Принаймні, я беріг свою голову для бою. Напирай, натискай, прокладай шлях! Ми не з полохливих. Правда, серце у мене тенькає, але це від стужі і від задухи, а не від ляку і пропасниці. Напирай, натискай, іди, смерди, бзди, недарма мене звати Ґійом Небоюн!

Розділ XXXVII
Як брама святині дивом відчинилася сама собою

Зійшовши сходами, ми опинилися перед гожим порталом, напрочуд доладним, зведеним у дорійському стилі й формі, на чолі його йонійськими щирозолотими літерами виписано такий вислів: in vino Veritas, тобто: істина у вині. Масивні половинчасті двері з коринтської, як глянути, бронзи, гарно оздоблені віньєтками і покриті емаллю, як того вимагало різьблення, і половинки були так припасовані і припазовані між собою, що не треба було ні колодки, ні засува, ні якогось іншого замка. Висів тільки індійський діямант з єгипетський біб завбільшки, оправлений у тонке з двома гострячками золото у формі шестигранника з чіткими лініями; обабіч на мурі висіло по пучку часнику.

Аж це шляхетний наш Ліхтар перепросив нас за свою відмову супроводжувати нас далі; він має дотримуватися розпоряджень верховної жриці Бакбук, бо входити йому до святині не вільно, а чому саме, смертним ліпше не знати. Він порадив нам у разі чого не губитися і не панікувати, а приведе нас назад сама Бакбук. Знявши почеплений між двома половинками діямант, він поклав його у срібне пуделко, підвішене з цією метою праворуч, а потім витягнув з-за порога кармазиновий шнур у півтори туази завдовжки, на якому висів часник, прив'язав шнур до двох золотих кілець, теж начеплених на обаполи з цією метою, і відступив набік.

Нараз половинки, не рушені ніким, самі подалися, без рипу і без грюку, з яким зазвичай мідні двері розчахуються, масивні і незграбні, а з м'яким і зграйним гуком, що відбився під склепінням святині, і Пантагрюель зараз же зміркував, звідки це йде, побачивши обабіч дверей за поріжцем двоє циліндриків, які, поки половинки розходилися, з приємним відголосом ковзали по твердому орфіту[510], гладенькому і відполірованому цим тертям.

Я дивувався, як це половинки розчинилися самі, без усякого на них тиску. Аби осмислити це диво, я, як ми досередини вступили, довго пас поглядом двері і мур, бо мені нетерпеливилось узнати, якою силою і якою мудрацією вони розчахнулися, і вже був подумав, чи не приклав наш ласкавий Ліхтар до того місця, де вони сходились, зілля, іменоване етіопісом, цей обушок на всі замки, аж це узрів у внутрішньому пазу тонку крицеву бляшку, оправлену в коринтську бронзу.

А ще я зауважив дві плити індійського магнета, широкі, в півдолоні завтовшки, блакитної барви, гладенько відполіровані, впаковані всією своєю масою у храмовий мур, де в нього впиралися навстіж розчахнуті двері.

Отож завдяки притягальній силі магнета крицеві бляшки за незвичайним, таємничим законом природи ворушилися; але половинки і собі скорялися йому і ворушилися тільки потому, як діямант прибирали, бо дію магнета на крицю призупиняє й уриває сусідство діяманту, а крім того, треба було прибрати і два пучки часнику, які наш веселий Ліхтар зняв і прив'язав до шнура, бо часник убиває магнет, позбавляє його притяжної сили.

На одній з плит, а саме на правій, старовинними латинськими літерами був гарно вибитий шестистопний ямб:

Ducunt volentem fata, nolentem trahunt. Смиренного долі ведуть, непокірного тягнуть.

А на лівій плиті заголовними літерами був гарно вибитий такий вислів: