Михайло Васильович Лукінюк - Обережно: міфи!

завершення підготовки Вермахту до нападу, позаяк «фашистська Німеччина, особливо в останній місяць, по суті, відкрито, — наголошує О. Василевський (1984. — с. 93, 95), — здійснювала воєнні приготування на наших кордонах». З донесень, які неперервно надходили до Генштабу з прикордонних округів, було зрозуміло, наголошує маршал Василевський, що «зосередження німецьких військ коло наших кордонів завершено» і супротивник уже «приступив до розбирання зроблених ним раніше дротяних загороджень та розмінування смуг на місцевості, явно готуючи проходи для своїх військ до наших позицій. Великі танкові угруповання німців виводилися у вихідні райони. Ночами чітко чути шум маси танкових двигунів» (там само. — с. 93) — про це, зокрема, доповідав 20 червня з Гродно генерал–лейтенант В. Кузнецов (Болдин, 1961. — с. 82).

Здавалося б, усього цього цілком достатньо, щоб зробити однозначні висновки. Однак усе це не завадило радянським воєначальникам та історикам твердити про «неочікуваний напад» Німеччини на СРСР.

Те саме, до речі, робилося й з протилежного боку кордону. Одне зі свідчень ліквідації дротяних загород з «нашого» боку пов’язане з легендарним ім’ям генерала Карбишева, який у червні 1941 р. здійснював інспекцію стану та будівництва фортифікаційних споруд у прикордонній смузі Західного ОВО. Ось як писав про це автор документальної повісті «Генерал Карбьгшев», яка витримала кілька перевидань у СРСР, Є. Решин (1987. — с. 170). 19 червня «Карбишев з командувачем 3–ї армії В. Кузнецовим і комендантом Гродненського укріпрайону полковником М. Івановим побував на прикордонній заставі. Вздовж кордону, коло дороги Августове — Сейно, ще вранці стояли наші дротяні загородження, а коли вони проїжджали повторно, загородження виявилися знятими».

(обратно)

83 Звичайно, німецьке командування вповні усвідомлювало, що війна на два фронти — не надто надихаюча для Вермахту перспектива. Однак зрозумілим було й те, що коли дати можливість налаштованому і вишколеному до нападу червонозоряному мілітарному монстрові вдарити першим, відрізавши Німеччину від румунської нафти, то, дійсно, вже ніяке чудо не зможе врятувати «Третій райх» від радянського варіанта «бліцкрігу»!..

(обратно)

84 Якщо генерал–полковник І. Болдін (з 1940 р. заступник командувача Західним OBO) мимобіжно згадав (1961. — с. 82) про якесь локальне зосередження 21 червня південніше Сувалок «важких і середніх танків», то доктор історичних наук, полковник А. Мерцалов, не кліпнувши оком, наводить кількісні оцінки (1978. — с. 234) тих неіснуючих (навіть у проекті!) танків: «Під час нападу на СРСР супротивник переважав Червону Армію за кількістю... середніх і важких танків у 1,5 рази». Хоч історик і не уточнює, які саме німецькі танки він відносить до «важких», однак танків, важчих за T–IV, у Вермахту на ту пору просто не було. Інший московський історик, відомий дослідник початкового періоду війни Німеччини проти СРСР В. Анфілов (1974. — с. 71) уже подає конкретну кількість «середніх і важких танків», які нібито були «у складі ворожих угруповань, приготованих до вторгнення в СРСР», — 2800. Значно пізніше свій внесок у цю легенду радянських істориків зробив у навчальному виданні, рекомендованому навчальним закладам Міністерством України, І. А. Трубайчук (1995. — с. 50), який нарахував у Вермахті аж «1654 середніх і важких» танки. Та що вже дивуватися, коли навіть такий незаперечний знавець бронетанкової техніки (Головний маршал бронетанкових військ!), як уже згадуваний П. Ротмістров (1972. — с. 89), цілком серйозно стверджував, нібито в цілому нападники «переважали наші війська... за середніми та важкими танками в 1,5 рази...» До речі, від того ж В. Анфілова дізнаємося (назв. пр. — с. 72) неймовірне, а саме: що з літа 1940 р. до літа 1941 р. у війська Вермахту «надійшло нове озброєння», зокрема «з військ майже повністю були вилучені танки типу T–І, T–II, а також усі 35–тонні танки (тут автор посилається на Мюллер–Гіллебранда. — М. Л.)». Відтак, додає вже від себе В. Анфілов, «мінімальна вага танка Т–III стала дорівнювати 38 тоннам». Рідкісний набір перекручень для такого короткого повідомлення! По–перше, говорити про «майже повне» вилучення згаданих типів танків, а надто Т–ІІ — явне перебільшення, оскільки лише в армії вторгнення на 22 червня 1941 р. їх нараховувалося 746 одиниць (Шмелев, 1996. — с. 77), а серійний випуск завершився в 1942 р. (Шунков, 1999. — с. 308). По–друге, незрозуміло, від яких це «35–тонних» танків міг позбавитися Вермахт, якщо навіть найважчий на ту пору «середняк» T–IV важив лише 22 т, та й то аж у модифікації F, що вироблялася 1941–1942 pp., а починав він — у модифікації А — із 17,1 т (Шунков, 1996. — с. 238). По–друге, бойова маса основного танка Вермахту в 1940–1942 pp. Т–III в останніх модифікаціях М і N сягнула 23 т (Советская воєнная энциклопедия. — М., 1979. — T. 7. — с. 656), а 1937 р. у модифікації В він важив лише 18 т (Шунков, 1996. — с. 237). То про яку мінімальну вагу Т–III у 38 тонн (!) може йтися? Схоже, що згаданого дослідника збили з пантелику прийняті у Вермахті для легких танків чеського виробництва позначення їх типів: 35(t) і 38(t). Однак ці позначення жодним чином не були пов’язані з бойовою масою цих «малявок», яка коливалася близько 10 тонн (там само. — с. 325, 327).

(обратно)

85 І це в той час, коли навіть легкі радянські танки були озброєні 45–мм гарматами (легкі німецькі Т–ІІ та 38(t) — 20–мм та 37–мм гарматами відповідно), здатними, наголошує відомий фахівець із протитанкового озброєння А. Латухін (1974. — с. 33), «пробити броню танків усіх типів, що стояли в той час на озброєнні армій капіталістичних держав»... Саме через це — «нйдмір потужності пострілу за відсутності відповідних цілей», зазначають розробники радянської зброї (Оружие... — 1987. — с. 48), уже під час бойових дій було припинено виробництво 57–мм протитанкової гармати ЗИС–2 («на початку війни було виготовлено 320 таких гармат»). Навіть перед такою гарматою тодішні німецькі танки виявилися справжніми «горобцями»...

Та все це анітрохи не завадило радянським генералам — зокрема, й «головному танкістові» П. Ротмістрову (1975. — с. 36), і «головному полководцеві» Г. Жукову (1971. — с. 337)